«Я на війні заради того, щоб моя дитина жила у вільній Україні, де процвітають рідні мова і культура. Я не хочу, щоб моя донька взагалі десь чула російську мову. Щоб вона не хотіла їхати жити за кордон. Хочу, щоб вона тут чудову освіту отримала, і не дай Боже їй військовою бути, як я. І не хочу, щоб дитина, так як я, у свої двадцять один рік віку, брала участь у бойових діях. Хочу, щоб моя дитина жила у вільній без війни країні», — так каже радіотелефоністка батареї «Градів» 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка Тетяна з позивним «Сонечко».

9 червня 2021 року вона підписала контракт із ЗСУ. Її чоловік, старший лейтенант, позивний «Сварог», теж служив у цій бригаді. Обоє родом із Тернопільщини. Їхня доня, віком два з половиною рочку, нині із батьками Тетяни на Тернопіллі, а вони обоє — на війні.

«Я навчалася з 8-го по 11-й клас у військовому ліцеї у Коропці. Там і познайомилася зі своїм чоловіком. Він на три роки старший, приїхав навідати своїх учителів, ми якось познайомилися і з 2018-го разом. Уже три роки одружені. Після ліцею чоловік вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Я теж хотіла вступати, та вирішили, що одного офіцера в сім’ї достатньо», – поділилася «Сонечко». – Після закінчення академії «Сварог» мав три місця служби на вибір: Нова Каховка, Львів і Миколаїв. І він вибрав Нову Каховку, 57-му бригаду. Прийшов лейтенантом, а після повномасштабного вторгнення отримав звання старшого лейтенанта, нагороджений орденами «Богдана Хмельницького» III і II ступенів».

«Сварог» минулого року був поранений під час боїв за Лисичанськ, зараз у госпіталі в Дніпрі. Йому ампутували ногу, але в США поставили протез, і він знову хоче повернутись до війська.

«Бо він без цього жити не може. Армія — це його стихія. Він хороший офіцер. Має хист і любить свою справу. Сподіваюся, що скоро настане Перемога і все буде добре», — каже «Сонечко».

Він був старшим офіцером реактивної батареї. 1 травня 2022 року біля Лисичанська його підрозділ потрапив під вогонь російської артилерії. Машини вціліли, хтось отримав легку контузію, а «Сварог» не встиг добігти. Він передавав по рації, що в них обстріл.

«Починає бігти і за 50 метрів від нього падає «град», його відкидає на два метри. Розповідає: я відкриваю очі, зверху шматки м’яса, притискаю собі ногу, хлопці підбігають, накладають йому турнікет. Слава Богу, що вони зупинили якусь машину, вона його довезла до госпіталю в Лисичанськ. Уже у шпиталі йому зробили переливання крові, намагались врятувати ногу, але пішла гангрена. Час минув. Його поранило о 14.30, а вже о 16-й він уже лежав на операційному столі», — розповіла Тетяна.

У липні йому запропонували поїхати до США на протезування. У вересні вже був там, чудово зустріли й прилаштували протез.

«Позивний «Сонечко» мені дали в госпіталі, коли приходила до свого чоловіка. Там були «азовці» з ампутаціями. Один із них, чоловік з Грузії, отримав поранення на «Азовсталі», його евакуйовували вертольотом звідти. От він казав: «Солнышко пришло», «Солнышко пришло до солнышка». І я так і понині — «Сонечко». Це все було потім… А Велика війна мене застала в Новій Каховці, я служила в штабі 57-ї бригади, чоловік був на війні. А я пережила ще місяць під окупацією. Важко було вибратися. У перші дні я навіть не ризикувала виїздити, бо скрізь по дорогах були розстріляні машини. Що я військовослужбовець, баба здала, сусідка моя. Росіяни ходили грабували хати, до мене теж пробували ввійти, але не зайшли. Одразу телефоную чоловікові і кажу: шукай мені машину, я виїду, бо не виживу. Мене знайдуть рано чи пізно. Дитині на той час було рік і 4 місяці. І от 17 березня 2022 року ми з донею поїхали. Від Нової Каховки до Херсона відстань 60 кілометрів, і на цьому відрізку орки розставили 20 блокпостів. Настільки нас боїться «друга армія світу».

Так жінка з донею доїхали до Херсона, де їхні друзі знайшли людей, які не побоялися взяти військову жінку з дитиною під своє крило, поки не виїде на Миколаїв.

«У них я пробула півтора тижня. Вони знали, що я військовослужбовець. Просто сказали: нікому не кажи. Потім поїхали на Миколаїв. На блокпосту росіянин побачив мій паспорт. Каже: а так ти тернопільська, бандерівка, западенка… Бандерівців ми не пропускаємо — шмотки в руки і назад. Але водій попався нормальний, заспокоював: «Таню, не переживай, об’їдемо зараз. Ми поїхали іншою дорогою, що виходить на Миколаївський порт. Якось проїхали на інший блокпост», – поділилася Тетяна.

На блокпостах окупанти проглядали телефони.

«Я не видалила одну єдину фотографію у військовій формі. Він запитує: «Это что такое?». А я кажу: «У вас же была в школе военная подготовка?» — «Ну, да, была». — «Вот это со школы». — «Ну, ладно, хорошо, удалите, там следующий блокпост — буряты. Они этого не простят». Я повністю форматнула телефон, запхала в кишеню — і все. Ми проїхали бурятів. Вони кажуть: «Там ваши укропы вас не пропустят. Можете даже не ехать». Водій відповідає: «Якщо не пустять, то ми повернемось». Це був уже останній ворожий блокпост перед ЗСУ. Ми проїжджаємо 15 кілометрів — і тут наші хлопці. І в мене тягар з душі впав. Дорогою я ставила на карті крапки, де їхні блокпости. І військовому кажу: ось вам подарунок. Він запитує: «А ти з якої бригади? – «З 57-ї». – «О, привіт передавай. Їдьте». Я одразу, 8 квітня, поїхала до свого чоловіка, в Лисичанськ. 9 квітня нас там трохи розбомбили, ми мусили переїздити. А 1 травня мого чоловіка поранило», – розповіла військова.

Також жінка поділилася, що з оптимізмом дивиться у майбутнє. Вірить у нашу Перемогу і вірить, що в її сім’ї і в Україні все буде добре.