Так уже з дитинства склалося, що не лежала душа Ярослава Малишка з Лановеччини до техніки. Тато -механік, тож часом просив підмоги в сина. Але коли постав вибір після 9 класу куди піти вчитися, то Ярослав заявив, що гайки крутити не буде. А мама Галина – фельдшер у селі, порадила: “То йди вчися їсти варити”. Він і пішов.

Ярослав Малишко із села Лопушне, що на Лановеччині, закінчив училище ресторанного сервісу в Тернополі, потім був бакалаврат у політехнічному.

На всі канікули хлопця брали на роботу в пекарню. Він тільки на практику прийшов, а його через тиждень у зміну поставили. Сам навіть торти пік. З третього курсу училища на себе заробляв. За професією Ярослав пекар кондитер. На технолога не довчився, взяв академвідпустку і пішов в армію восени 2021 року. А в лютому 2022-го розпочалася повномасштабна війна. Свій день народження 1 березня хлопець зустрів в окопі на передових позиціях активного фронту.

Минулого року Ярослав підписав контракт. До нині служить у 23 бригаді НГУ “Хортиця”. Разом з ним – його ровесники і молодші за них. Є хлопці з Харківщини. Самі собі замовляють і купують необхідні речі. А перед виходом на “нуль”, як каже пані Галина Малишко, він завжди переводить їй кошти, якщо є на картці. А цього разу скинув і наступного дня просив повернути, бо треба купити тепловізор. Таким чином мама і дізналася про потребу бійців підрозділу сина. Ярослав і з дитинства такий скромний, життєві питання вирішував сам, не просив сторонньої допомоги. А за два роки переписки з мамою була лише єдина відповідь: “В мене все добре”.

Разом з побратими пройшли багато воєнних випробувань. Навіть жахіття полону. Це сталося в Енергодарі, коли росіяни захопили ЗАЕС, а їхня рота відбивала штурм окупантів. Була і позиція неподалік Бахмута.

Сьогодні хлопці продовжують захищати Україну. Перебувають на Запоріжжі, в районі населених пунктів Старомайорськ, Приютне.

У вересні 2022 року Ярослав приїжджав у відпустку додому, то відвідав рідну школу. Також приїжджав і на Різдво.

Вчора ми спілкувалися з пані Галиною. Мене зацікавила історія юнака, який, по суті, фартух кондитера тимчасово відклав, одягнувши військову форму. Разом із спеціальністю стрільця, кулеметника пройшов навчання на бойового медика. Скромний, але такий відважний і мужній хлопець, міг би пекти тістечка і хліб, торти і здобу у мирний час. Та окупанти з р..сії відібрали у нього таку можливість, а змусили взяти до рук зброю і стати на захист своєї нації.

Запис Від кулінарії до полону: історія життя молодого захисника з Лановеччини спершу з'явиться на обласТь.

Олександр Щур із Іванівки на Підволочищині присвятив бджолярській справі півстоліття. Це непросте, але надзвичайно благородне захоплення розпочалося з легкої руки батька його дружини – Івана Заяця, – пише “Сільський господар”.

– Якщо ж заглянути в історію нашої родини глибше, то бджолярство у нас передається від зятя до зятя, – розповідає Олександр Анатолійович. – Мій тесть перейняв бджолярський досвід від свого тестя, а той – від свого. Усі вони пасічникували на цьому подвір’ї. Уже більш як сто років тутешнє повітря наповнене пахощами меду. Мій бджолярський стаж має вже 48 років. Спочатку я працював на пасіці лише у вихідні, коли приїжджали з дружиною до її батьків в Іванівку. Раніше ми жили в Тернополі, я працював на комбайновому заводі. Щосуботи їхали у село, допомагали по господарству і заодно я навчався у тестя бджолярської справи. Крім того, виписував спеціалізовані журнали, читав багато книг. Я і досі вчуся. Бджоли – мої найкращі вчителі.

Коли комбайновий завод припинив роботу, Олександр Щур із дружиною Марією залишили Тернопіль і перебралися жити у село. Певний час чоловік разом із тестем працював на колгоспній пасіці, а після розпаду колгоспу повністю присвятив себе домашнім бджолам.

– Нині тримаю більш як сорок сімей. Небагато, але цілком вистачає, щоб бути зайнятим від ранку до вечора, – каже Олександр Анатолійович. – Крім того, доглядаємо з дружиною ще й невеличку господарку.

Господаря пасіки ми застали за роботою. Хоча того дня й була неділя, та Олександр Анатолійович каже, що у бджіл і пасічників нема ні свят, ні вихідних. Навіть узимку господар має роботу: то вулики ремонтує, то рамки майструє.

– Саме тепер розпочинається медовий сезон, – каже чоловік. – Перший невеличкий взяток бджілки дали нам у другій декаді травня. Тоді відкачав для себе з деяких вуликів трохи свіжого меду з різнотрав’я, ріпаку та гірчиці. Ще рано говорити про цьогорічний урожай. Підсумки підіб’ємо восени. Все залежить від погоди та медоносів. Цього сезону сподіваємося на хороший урожай ріпакового меду, бо поблизу є багато насаджень цієї культури. Торік переважав соняшниковий, бо довкола були соняшникові поля. Уже невдовзі зацвіте акація, а за нею – липа – дуже цінний медонос. Пам’ятаю, як років сорок тому місцеві пасічники два сезони підряд збирали мед із червоної конюшини. Він був надзвичайно ароматний і смачний. Своєю консистенцією нагадував масло. Відтоді я більше такого ніколи не куштував.

На пасіці Олександр Анатолійович господарює переважно сам. Лише коли треба качати мед, то на допомогу кличе дружину.

– Дехто думає: бджоли наносили меду, але насправді це велика праця, і займатися пасікою може лише той, хто її дуже любить, – каже чоловік. – А коли вже захворієш цією любов’ю, то вилікуватися від неї неможливо. Бджоли для мене – це і робота, і відпочинок, і здоров’я. Дзижчання цих Божих комах заспокоює. Пахощі меду надихають. Я уже й забув про смак цукру. Коли п’ю чай чи каву, то обов’язково покладу до рота ложечку запашного меду. Цей продукт – як живий бальзам для тіла і душі.

Марія Безкоровайна

Запис 100-літню традицію бджолярства продовжує родина на Тернопільщині спершу з'явиться на обласТь.

Наталія Дубова – дружина військового пригадує, як отримала обручку від чоловіка з війни.

“Вона була вся в болоті, брудна. Я її гарно протерла спиртом і кажу до чоловіка: “Давай, моє сонечко, руку”, я йому обручку одягнула на палець одягнула. Вона на нього була трошки завелика, бо пальці трохи схудли, але нічого”.

Олег розповідає, він був у бліндажі, коли отримав поранення та втратив ноги. Це сталося 9 березня цього року. Тепер, каже чоловік, вважає цю дату другим днем народження.

“Почався обстріл, я заскочив у бліндаж. І тут почувся ще вибух. Я відчув, що щось влетіло і вдарило в ноги. Болю я не відчував. В нас ули лежаки і я встиг впасти на той лежак. Потім подивився, а в мене відірвало зразу дві ноги. Побратим Руслан Махній заскочив у бліндаж і він фактично мені врятував життя, бо я хоч і був при свідомості, та сам собі турнікети поставити не міг, не виходило в мене. Він поставив мені два турнікети.. Я втратив дуже багато крові, як вже потім мені казали, шансів вижити було дуже мало. Я хотів би особливо їм подякувати хлопцям, які мене 2,5 кілометри несли на ношах по болоті до нашої машини, щоб відвезти мене до медпункту. Перше, що я зробив – віддав свою обручку Руслану Махнію, щоб він її передав дружині. Я не знав, чи я виживу”.

Дружина підтримувала у всьому. З Наталею він у шлюбі 33 роки, мають двоє дітей. Про поранення чоловіка Наталя дізналася від подруги. Вона – мати Олегового командира.

“Тоді думки були тільки одні – щоби був живий. Мене більше нічого не цікаво, які там поранення. Я ходила по хаті і просто кричала дико. Я розуміла, що незалежно яка б була у нього травма – я його поставлю на ноги і завжди підтримаю”, – каже Наталія.

Тоді Наталя вирішила одразу їхати до чоловіка в Дніпро. З того часу вони не розлучаються. Вона щодня пише дописи у фейсбуці про те, як проходить його лікування.

“Дружина почала вести сторінку в соцмережах, щоб підтримати мене. І до нас одразу почали дзвонити люди і також підтримувати, це дуже важливо. Це були і сторонні люди, і волонтери з Дніпра. І це допомагало мені витримати всі операції, весь той біль”, – каже військовий.

Олег зараз лікується та проходить реабілітацію в Тернополі. Розповідає, з ліками та колісними кріслами допомагають друзі та волонтери.

“Якщо порівняти весь шлях за ці місяці від отримання поранення і дотепер, то зараз я почуваюся набагато краще. Це завдяки підтримці дружини, друзів, рідної землі. Я так хотів, щоб мене відправили на Тернопільщину і нам це вдалося. Наразі чекаємо остаточного загоєння ран, щоб потім можна було сміливо ставати на протези”.

Наталія каже, щоб її чоловік зміг знову ходити – уже збирає кошти на протези та шукає, в якому медзакладі можна буде їх встановити.

“Я в перші дні йому пообіцяла гарні протези, найкращі, тому що він дуже хоче вести повноцінний спосіб життя. Він не з тих, хто сидітиме за комп’ютером чи лежатиме з пультом біля телевізора. Він дуже хоче жити активним життям”.

Олег Дубовий часто згадує побратимів.

“Я хотів би побажати всім хлопцям, які отримали такі поранення як я, чи інші, ніколи не падати духом. Надія завжди є”.

Запис Історія військового з Тернопільщини сколихнула увесь інтернет спершу з'явиться на обласТь.