Про це повідомили у Центрі швидкої допомоги.

Рішення долучитися до лав Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова у хлопця було спонтанним. Зробити рішучий крок допомогли колеги, які вже планували відбути свою ротацію у якості медиків-добровольців. Друзі повернулися із серпневої ротації додому, а Ярослав залишився там на пів року.

Перших два місяці він працював на реанімаційній бригаді. Забирав зі стабілізаційного пункту важких пацієнтів і доставляв до лікарень. В якийсь момент його пересадили на медичну. На цьому етапі вводяться всі ліки, забезпечується внутрішньовенний доступ і здійснюється транспортування поранених до стабілізаційного пункту. Повернувся до Тернополя лише на місяць, щоб пройти курси підвищення кваліфікації фельдшерів.

“Я знаю, що роблю добру роботу. Я на своєму місці, коли треба. Надихаєшся людьми. Одного привезли пораненого, а він просить його підлатати і відпустити, бо він ще двох покладе. Хоча іноді бувають і моральні спади. Не без того. В будь-якому випадку, роботу не перестаєш робити. Стараєшся викладатися на всі 100%. Врятувати людину. За ці пів року розширилося коло спілкування. Коли мені потрібна підтримка, я завжди можу подзвонити чи написати своїм побратимам з ПДМШ. Не завжди вдома можуть тебе зрозуміти і сказати потрібні слова. Дуже хочу, щоб люди не забували, що у нас війна. Бо коли ми в єдності, то ми сильніші. Всі ми там будемо. Рано чи пізно”, – каже Ярослав.

 

Запис Всі ми там будемо: медик з Тернополя рятує поранених на Херсонщині спершу з'явиться на обласТь.

Запис Фельдшерка з Тернопільщини отримала відзнаку «Українська берегиня» спершу з'явиться на обласТь.

Запис На Тернопільщину приїхали медики з Тайваню спершу з'явиться на обласТь.

Всіх з Бахмуту і околиць везли сюди для надання першої допомоги, а потім перенаправляли в найближчі шпиталі. В цьому місці кожен день наповнений такими банальними ситуаціями, як врятоване життя. Хтось дочекається тата з війни, а хтось зможе ходити, але більшість таки повернеться на фронт і боронитиме Україну від окупанта, щоб ми з вами мали шанс жити в своєму домі, і жити щасливо.

Зараз молодий чоловік не має часу на копання у своїй душі, адже окрім роботи на швидкій допомозі ще має відвідувати Тернопільський національний медичний університет імені І.Я. Горбачевського, де вчиться на другому курсі. Але впевнений, що реабілітація потрібна буде кожному, хто побував у цьому пеклі російської агресії.Здавалося б, в минулу свою подорож тернопільський медик був ще зовсім недосвідченим і юним, а цього разу відправлявся туди уже практично ветераном, але ні. Чому так?

• Перший раз я приїхав на фронт, як на роботу. Багато обдивлявся, освоювався. А от другий раз сприймав все набагато ближче. Хотілося дати кожному пораненому ще краще відношення, щоб вони відчували, наскільки ми хочемо їм допомогти. Бо всі маніпуляції болючі і не сильно знеболюються. І так важливо, щоб вони бачили, що всі навколо дуже стараються, що треба трішки просто потерпіти і все нарешті завершиться.
• Також більший досвід накладає на тебе більше відповідальності. Обдумуєш всі свої дії, щоб не нашкодити і зробити так, щоб бійці вийшли максимально здорові. А ситуації бувають дуже складні. Цей місяць на Донеччині був дуже дощовим. Доводилося по три пари рукавичок міняти, щоб просто оглянути рану. І от коли бачиш цих героїв по пояс в болоті, то вже не можеш спокійно переглядати стрічку новин у соцмережах, де так багато безтурботності. Це чудово, що тут є можливість піти на каву і не боятися прильотів, але важливо, щоб все це не переростало у байдужість, на яку я зараз особливо гостро реагую.

Коли спілкуєшся з Віталієм, то забуваєш в якийсь момент, що він всього лише студент, якому на долю випало дорослішання, до якого і не кожен чоловік доростає за все своє життя. Він настільки наповнений і мотивований, що мимоволі відчуваєш гордість за все молоде покоління, хоча далеко не всі такі, як він. Таких, як він, в першу чергу пожирає ця жорстока воєнна машина, яку сусід прикотив на нашу землю, бо саме їм важко залишатися байдужими. Та іноді крізь ці хмари задуми пробивається юнацький усміх, який різко забирає накинуті подумки йому зайві роки. То який ти, Віталій, насправді? Чи змінився ти за ці пів року?

• Я думаю, що змінився сильно. Багато банальних речей втратило для мене якийсь сенс, тому я просто перестав за це хвилюватися, адже нічого гіршого, аніж війна, уже точно не станеться. Мені все складніше розуміти людей, які нічим не переймаються. Багато навіть сміття після себе прибрати не можуть. Людина, яка викидає посеред тротуару цигарку – це людина, яка просто байдужа до своєї країни. І згадую, як ми на Сході всі старалися не смітити, мали смітники, машина приїжджала і все вивозила. А та територія вже завтра могла бути не наша. А тут людям жити. Багато таких моментів. Чого варті ті, які кажуть, що треба їхати звідси, бо тут немає майбутнього. За що ж тоді помирають всі ті воїни? І Бахмут пропонують віддати, щоб не було стільки жертв.  Але ж ворог не зупиниться! І буде змітати всі нові населені пункти, які будуть траплятися йому на шляху. Кожен квадратний метр Бахмуту вартий наших зусиль.

Так багато запитань, і так мало відповідей. Ця війна добряче пройшлася по всіх, топчучи своїми кирзовими чоботами не тільки тіла, але і серця. І в момент нашої з Віталієм бесіди так щедро світить сонце і співають птахи, що все сказане сприймається на якомусь особливому контрасті і впивається голками в саму душу. Так би хотілося змести одним махом долоні росію із карти світу кудись подалі й засіяти все пшеницею, але, на жаль, це неможливо. Неможливо, так, так скаже більшість. А юний фельдшер нічого не скаже, але повернеться на Схід ще раз, якщо його життєві обставини йому дозволять. І знову робитиме самозречено те, що для більшості видається неможливим.

Віталію Гакалу не так складно примиритися зі своїми власними емоціями, як з тим жалем, який його бере за всіх, хто не повернеться додому, або повернеться згодом, але нікому не буде потрібен. Не буде, якщо ми це дозволимо. Наша країна в майбутньому стане осередком ветеранів і нам важливо не забувати це з першими нотами перемоги, яку ми неодмінно здобудемо. Зараз доброволець повернувся до свого чудового колективу медиків Центру екстреної медичної допомоги й на студентську лаву. Сьогодні його родина може видихнути на якийсь час. Але не може видихнути Україна, адже щомиті її синів і дочок вбиває ворог. Цей бій ще триває. Просто нам не варто забувати, що московиті – це не єдиний наш ворог. Не менш страшною може бути байдужість. Не ховайте руку допомоги тоді, коли її можна простягнути тим, хто її потребує. І пам’ятайте, сильні ми тільки разом. Слава Україні! Героям слава!

Запис Тернопільський медик розповів, як рятував сотні військових під Бахмутом. спершу з'явиться на обласТь.

Сьогодні там зафіксовано 141 хворий на коронавірус, з них 41 медик.

“На 18.00 в Монастириському районі виявлено інфікованих коронавірусом – 141 особа: м.Монастириська – 75, с.Швейків – 14, с.Ковалівка – 13 (1 летальний), с.Горішня Слобідка – 12 (1 летальний), с.Гончарівка – 8, с.Бертники, с.Дубенка – 3, с.Дол.Слобідка, с.Григорів, с.Устя-Зелене – 2, с.Чехів, с.Коржова, с.Криниця, с.Велеснів, с.Доброводи, с.Нова Гута, с.Заставці – 1. В їх числі медперсоналу – 41 (11 лікарів, 30 медсестер та фельдшерів), 7 діти, 12 держслужбовці, 3 поліцейські, 2 вчителі, священник, завдитсад, рятівник НС, гол. ОТГ, сіл. староста по 1. Обстежено в р-ні 716 осіб (в т.ч. 241 медики). В Монастириському шпиталі перебуває 32 хворих ( 1 – важкий стан, 17-середній, 14 – легкий). В Тернопільській лікарні – 3 (середній). 100 інфікованих на самоізоляції (в них легка безсимптомна форма). Одужало 4 (2 лікарі, 2 медсестри). Сьогодні у святу вербну неділю сповіщаю про приємну звістку щодо виходу з коронавірусної залежності 4 інфікованих після їх подвійного тестування – 1 лікар райлікарні, 1 сімейний лікар, 1 медсестра та 1 мол. медсестра! З понеділка вони приступають до роботи, – відзначив Павло Дронь, заступник голови Монастириської РДА”.

Запис 41 медик у районі на Тернопільщині захворів на коронавірус спершу з'явиться на обласТь.