Журналістці Укрінформу вдалося відвідати місто, яке колись було великим промисловим центром, а тепер перетворилося на символ стійкості та болю.

«ЧУЄТЕ ДРОН – ОДРАЗУ ШУКАЄТЕ ДЕРЕВО»

Заїхати в Покровськ – надскладне завдання. Будь-яку автівку ворог атакує дронами на оптоволокні, проти яких безсилі засоби РЕБ, а також FPV-дронами. Ночуємо у передмісті й вирішуємо зранку йти пішки. Отримуємо від військових інструкції: «Чуєте дрон – одразу шукаєте дерево, щоб сховатися. Усі «пташки» в небі для вас потенційно небезпечні: поки ви будете думати, наша чи не наша, може статися трагедія”.

Йдемо одне за одним на відстані 10 метрів, нас супроводжує військовий. Перші метри лякають. Якоїсь миті здається, що треба повертати назад, але ось зустрічаємо двох жінок. Вони – біля маленького магазина, до слова, єдиного, який ми побачили тут відчиненим. Жінки не хочуть представлятися і спілкуватися під запис. Перекинувшись кількома словами, пригощають нас парним козячим молоком. Одна з них погоджується сфотографуватися. Тепло прощаємось, ідемо далі. Липкий страх уже відступив: тут є люди, тут їхнє життя.

ЖОДНОГО ВЦІЛІЛОГО БУДИНКУ

Здалеку бачимо багатоповерхівки Покровська. Зрозуміло, що вцілілих будівель немає. Проходимо приватний сектор, нарешті дістаємося міської забудови. Місто здається мертвим, але це – лише на перший погляд. Ось іде жіночка з пакетами, ось чоловік проїжджає на велосипеді, навіть юнак проноситься повз нас на мопеді. Автівок немає, до певного моменту панує тиша. І тут чуємо згори: “жжж”. “До дерев!”, – каже наш супроводжуючий безапеляційним тоном. Та ми й самі вже шукаємо вільне дерево – для кожного окреме.

За останніми даними Нацполіції, в Покровську залишаються понад дві тисячі людей. Спершу здається, що це – нереально. Та підходячи до центру міста, все частіше зустрічаємо місцевих. Ідуть до базару, що майже весь зруйнований. Проте тут можна поспілкуватися, випити кави, купити їжі, навіть одяг і зоотовари. Біля входу – кішка з кошенятами в коробці. Одразу йдемо до продавчині, яка торгує смаколиками для домашніх тваринок. Коли пів кіло сухого кошачого корму в нас у руках, жіночка каже: “Якщо це для наших базарних узяли, то не треба. Ми їх усіх дуже добре годуємо, краще роздайте вуличним по дворах”.

– Ви звідки? – питає нас сивий чоловік із кавою.

– Із Одеси, – відповідаємо.

Знайомимося, це – Віктор Миколайович. Радісно розповідає, що він – моряк, штурман, тож був і в Одесі, і багато де ще. Мав дві кругосвітні подорожі. Чоловік питає в нас, як можна позбутися грибка на ногах та вказує, що медичні заклади в Покровську не працюють. На прощання від усього серця наказує нам берегти себе.

СВІЖІ МОГИЛИ У ДВОРІ

Ідемо далі. Багато будинків не просто розтрощені, вони вигоріли.  Наш супроводжуючий каже, що це – тактика ворога: спалити місто.

Кожен, кого ми зустрічаємо, загартований болем, страхом, втратою. “Це моє місто, моя земля, мій дім, чому я повинна їхати? Вірю, що Покровськ залишиться українським, ми все відбудуємо”, – парирує нам жінка на вулиці на наші питання “чи страшно, чому не виїжджаєте?”. Здається, що волю містян ворогу не спалити.

В одному з дворів бачимо свіжі могили. Місцеві розповідають, що тут поховані чоловіки, які загинули в березні. Їх поховали сусіди.

Неподалік сушиться білизна на мотузці. Два дідуся сидять біля одного з під’їздів, у якому немає вікон. Крізь діри в стінах видно залишені речі: іграшки, памперси, телевізор.

“На жаль, є мародери,” – передбачає моє питання наш супутник.

Проходимо повз ще одну розбиту п’ятиповерхівку. Здається, вона «мертва». Але тут чуємо гавкіт: на балконі помічаємо песика і кота, біля під’їзду – мангал. Тут живуть люди.

Увечері інтенсивність обстрілів зростає. Нас попереджують про пуски КАБів, ховаємося у першому зустрічному підвалі. Відчуваємо, як здригається земля.

Покровськ сьогодні бореться за виживання. Незважаючи на постійні російські обстріли та руйнування, його мешканці демонструють неймовірну стійкість і бажання жити. Це місто, яке потребує нашої уваги, підтримки і допомоги.