Чорнобильська катастрофа 1986 року стала нашою історією. Щороку 26 квітня ми згадуємо тих, хто ціною власного життя врятував світ від ядерної катастрофи. Наслідки “мирного атому” залишили свій відбиток на житті та здоров’ї ліквідаторів. Багатьох із них уже немає серед живих… 

Чорнобильська катастрофа розділила життя цілого людства на періоди: “до” і “після”, а територію держави на Україну та “зону відчуження”. За словами багатьох учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, про них держава пригадує лише 26 квітня. Біля пам’ятних місць збираються люди різного віку, несуть квіти та згадують товаришів по службі – героїв Чорнобиля.

Сергій Анцібор був ліквідатором на ЧАЕС понад рік, із 7 липня 1986 року до 31 липня 1987-го. У Чорнобильську зону він потрапив, коли йому було 29 років.

“Я разом з колегами відбував службу в небезпечних умовах, коли рівень радіації зашкалював за всіма можливими показниками, а з усіх засобів безпеки були польова форма, дозиметри у кишенях та маски на обличчях, які ми знімали, коли хотіли покурити”.

У 1986 році Сергій Анцібор працював інспектором дорожньо-патрульної служби у Тернополі. У Чорнобиль поїхав добровольцем у складі окремого спецбатальйону ДАІ через три місяці після вибуху. Його робота полягала у патрулюванні доріг у “зоні ураження”.

“На ліквідацію аварії старалися брати тих, хто мав дітей, а в мене у той час вже було двоє. Наш батальйон, а це 120 осіб, спочатку поселили за 90 кілометрів від зони. Щодня ми їздили на патрулювання 30-кілометрової зони ураження.

Хлопці працювали без вихідних – допомагали евакуйовувати людей, стежили за рухом транспорту. Коли був зведений бетонний саркофаг, ми збирали по місту та околицях й звозили в могильники радіоактивну техніку.

“Інформацію про катастрофу влада намагалася приховати. Проте це не вдалося. Нас запевняли, що 50 рентгенів це безпечно і нам видавали спеціальні накопичувачі радіації. Ми знайшли військові накопичувачі, але вони були слабенькі і показники зашкалювали. Людей не вистачало і ми мусили працювати”, – пригадує Сергій Анцібор.

Робота в зоні ураження суттєво позначилася на здоров’ї і його, і колег по службі. Багатьох з них уже давно немає серед живих.

“Вплив радіації на ліквідаторів проявлявся не відразу. У кого був слабший організм – починалася нудота та нездужання. Через місяць після служби ліквідатори відчули погіршення стану здоров’я: почав падати голос, погіршився слух, псувалися зуби. Кальцій у кістках перетворився на стронцій. Зі 120 осіб 30 призвичаїлися і продовжили нести службу”.

Сергія Анцібора також не оминув вплив радіації – він інвалід другої групи з купою хвороб.

Після Чорнобиля у Тернополі роботи не було, тож чоловікові запропонували посаду дільничного у Білій Церкві. Через три роки повернувся до райвідділу міліції у рідному місті. Пройшов шлях від дільничного до старшого інспектора з охорони особливо важливих доручень в управлінні внутрішніх справ.

Якби не люди, залучені до ліквідації, наслідки чорнобильської катастрофи були б більш трагічними та руйнівними. Героїчні вчинки усіх, хто боровся з “мирним атомом”, були потрібною справою, попри тисячі загублених життів.