На церемонію прощання зібралися рідні, друзі, однокласники, побратими та просто небайдужі жителі містечка. Для кожного з них Валентин залишиться символом мужності та самопожертви.

Сестра Ірина зі сльозами на очах згадує свого брата як доброго і спокійного хлопця, який завжди був готовий допомогти. Після школи Валентин навчався у Підволочиському ліцеї, а далі вирушив на строкову службу до армії. Життя молодого хлопця змінилося з початком повномасштабного вторгнення. Валентин, вже маючи досвід служби, отримав повістку і без вагань пішов захищати рідну землю.

Для Валентина служба в армії була не просто обов’язком — це було покликання. Він знав, що свобода й незалежність України потребують мужніх і вірних синів. Друзі та побратими згадують його як людину слова: завжди відповідальний, він не боявся брати на себе складні завдання та ризикувати власним життям заради інших.

Під час похорону мати Валентина отримала Почесну грамоту від головнокомандувача Збройних Сил України — символ вдячності за відвагу та самопожертву її сина. Наймолодша сестра, не стримуючи сліз, прийняла останній дар від свого брата — синьо-жовтий прапор, яким була покрита його домовина.

Пам’ять про Валентина Кравчука назавжди залишиться в серцях всіх, хто знав його та боровся поруч із ним. Нехай Господь прийме його душу і оселить там, де праведні спочивають. Вічна пам’ять герою, який до останнього подиху залишався вірним присязі.

Запис На Тернопільщині попрощались із захисником – Валентином Кравчуком спершу з'явиться на обласТь.

«Сьогодні, 5 серпня 2024 року, заліщани живим коридором, на колінах та зі сльозами на очах, зустріли тіло земляка, Героя – Івана Михайловича Щебетюка, жителя міста Заліщики.

Він до останнього подиху зі зброєю в руках захищав незалежність і територіальну цілісність нашої країни, нашу свободу.

Провести в останню дорогу загиблого захисника України прийшли рідні, друзі, священнослужителі, жителі громади, представники влади, військові та усі небайдужі до чужого горя люди.

Поховали Героя на місцевому нижньому кладовищі м. Заліщики під звуки гімну у виконанні військового оркестру, труну покрили державним прапором, який потім вручили сестрі загиблого воїна.

Проклята війна забирає в українських людей найцінніше – життя їхніх рідних.

Вічна пам’ять і слава українському Воїну, який захищав Україну», – йдеться у дописі Заліщицької міської ради.

Запис На Тернопільщині попрощалися із загиблим захисником Іваном Щебетюком спершу з'явиться на обласТь.

Запис Загинув 33-річний житель Тернопільщини Василь Конопацький спершу з'явиться на обласТь.

«Черговa стрaшнa звiсткa з фронту нa чорних крилaх скорботи долинулa до Бiлобожницької громaди i сколихнулa серця, вкотре сповнюючи їх нестерпним болем i тугою.

Шaновнi жителi громaди, вимушено сповiщaємо вaм про те, що 30 квiтня 2024 року, мужньо виконaвши вiйськовий обов’язок, в боях зa Укрaїну поблизу нaселеного пункту Роздолiвкa Бaхмутського рaйону Донецької облaстi зaгинув житель селa Бiлобожниця, стaрший стрiлець-оперaтор мотопiхотного вiддiлення, солдaт Войчишин Вiктор Iгорович, 1989 року нaродження.

Висловлюємо нaйщирiшi спiвчуття мaтерi, брaтовi, сестрaм, вiтчиму, всiм родичaм i близьким Героя. Спiльно з родиною роздiляємо цей невимовно гiркий бiль втрaти», – йдеться у дописi Бiлобожницької громaди.

Вiчнa пaм’ять тa шaнa Герою!

Запис На фронті загинув 34-річний житель Чортківщини Віктор Войчишин спершу з'явиться на обласТь.

У вівторок, 7 трaвня, о 10.00 колонa супроводжувaтимe полeглого Гeроя. Мaршрут: Морг – Мaяк – Підгороднє. Прохaння долучитися до вшaнувaння пaм’яті полeглого воїнa.

Похорон Гeроя Богдaнa Добрянського відбудeться 07.05.2024 р., о 12:00 в с. Лісники (Бeрeжaнськa міськa громaдa Тeрнопільського рaйону), вул. Рогaтинськa, 162.

Запис На Тернопільщині в останню путь проведуть захисника Богдaна Добрянського спершу з'явиться на обласТь.

Непоправне сталося ще 26 липня 2023 року в бою в Запорізькій області. До сьогоднішнього дня Василь вважався безвісти зниклим, повідомили у Підволочиській селищній раді.

Після довгих очікувань отримані результати ДНК-експертизи підтвердили загибель військовослужбовця Збройних сил України, солдата Василя Гусака.

Щиро співчуваємо всім рідним, односельчанам та побратимам воїна.

Вічна памʼять!

Вічна Слава Герою!

Запис Стало відомом про загибель на війні Василя Гусака з Тернопільщини, який рік вважався провавшим безвісті спершу з'явиться на обласТь.

Коли почалася повномасштабна російсько-українська війна, жінці виповнилося 100 років. У такому поважному віці на її долю випало ще одне випробування – вона втратила свого внука Тараса.

Пройти через терни і випробування

«У 1941 році я вступила в УПА, – розповідає Стефанія Дмитрівна, – була зв’язковою, хлопці приносили сорочки з лісу прати, продукти їм передавала, різну інформацію. В сім’ї була наймолодшою, маленькою на зріст, але пруткою».

«7 жовтня 1945 року була в селі облава, – продовжує розповідь донька Надія. – Мама переховувалася, але її все одно арештували. Тюрма у Гримайлові, Чорткові. Людей було стільки, що доводилося в камері боком лягати. 6 травня 1946 року присудили 10 років каторги на Сибірі, сиділа у тюрмі у Воркуті, Мордовії. Відбула весь строк, все витримала моя матуся».

102-річна Стефанія Дмитрівна розповідає, що її завжди тримала на світі віра. Вона співала у церковному хорі. Коли була в Сибірі, свято берегла бабусин молитовник, і навіть святу Літургію, як могла, відправляла для дівчат. Її садили в карцер, але вона не здавалася. З образком Матері Божої Неустанної Помочі, який у Гримайлові передав хлопець з її села, коли її арештували, вона повернулася додому.

Звільнили Стефанію Дмитрівну Захарків у 1955 році, але не дозволили їхати в Україну, а відправили на поселення у Красноярський край. Там 33-річна Стефа зустріла свою долю – 34-річного Антона Степановича Величенка, родом з села Коцюбинчики Чортківського району, який також був на поселенні після 10 років каторги.

Одружилися молодята у липні, а шлюб взяли у грудні 1955 року. Коли Стефанія завагітніла, їм дозволили повернутися в Україну. 1 травня 1956 року приїхали на Тернопілля. 28 травня 1956 року у родині народилася дочка Марія, а 15 листопада 1959 року – Надія.

Гіркі долі патріотів-родичів

«Мої дідусі були у січових стрільцях, – розповідає Надія Антонівна. – Коли дідусь Дмитро повернувся додому, поляки його арештували, побили дуже сильно і везли на розстріл, але бабусі вдалося його врятувати і він прожив 93 роки.

Два брати бабусі Софії також були у січових стрільцях і їх арештували. Посадили у тюрму і тримали по пояс у воді тривалий період часу. Один там і помер, а інший отримав відкриту форму туберкульозу.

І по татовій лінії дідусь Степан був січовим стрільцем, в нього ще було 4 брати і вони всі воювали у січових стрільцях. Якось поляки прийшли у двір, коли прадід був на полі, то прабабусю побили за те, що вона відпустила синів воювати, і та до ранку померла. Коли її хоронили, то якраз повернувся з війни один з синів…

Щодо діяльності в УПА, то, окрім мами, там був бабусин рідний брат, його син і неповнолітня дочка. Усі троє загинули».

Тато пані Надії вступив в УПА у 1941 році, пораненим переховувався в криївці. Хтось його здав і родину прийшли виселяти в Сибір. Антон Степанович Величенко вирішив добровільно здатися. Так вдалося на деякий час уникнути тюрми та виселення. За ним нагляд закріпили, пішов на роботу, мав доступ до печатки. Допомагав робити довідки для хлопців-упівців замість паспорта і таки отримав 10 років тюрми. Прожив 88 років.

«Складне життя було у моїх прадідів, дідів та батьків, – продовжує Надія Антонівна. – Не менше бід випало і на нашу долю. Хоч тато з мамою і прагнули нам кращого життя, вивчили, виплекали двох дочок. Моя сестра Марія має двоє дітей, двоє онуків. Я вийшла заміж за Михайла Михайловича Щирбу. Народила дочку Оксану і сина Тараса, який позаторік загинув за Україну у 37-річному віці…»

Повторив долю прадіда

«Дідусь мого чоловіка Михайло Олексійович Смакоус був заарештований 6 червня 1941 року разом з 19 іншими патріотами України зі Смолянки Тернопільського району, – продовжує розповідь Надія Щирба. – Живим повернувся лише один неповнолітній. 5 січня 1942 року Михайло Олексійович помер у Сибірі. І тільки на початку 1990-х моя тоді 60-річна свекруха довідалася правду про долю свого батька, якого реабілітували.

Коли дід мого чоловіка загинув за Україну, йому було 37 років, бабуся залишилася вдовою у 35 років. Така ж доля спіткала сім’ю мого сина Тарасика. Він загинув у 37-річному віці, вдовою у 35 років залишилася його дружина, а моя невістка Ірина, яка стала нам рідною дочкою».

Подружжя Щирбів мають шестеро внуків. 21-річну Софію, 18-річну Віру, 12-річного Любомира, від дочки Оксани, та 14-річного Арсена, 10-річного Максима, 8-річного Назара, від сина Тараса, який загинув біля Бахмату 29 листопада 2022 року.

Тарас Щирба закінчив Тернопільський технічний університет, пройшов шлях від електрика до головного інженера. В армії не служив, але ще у 2014 році пішов добровольцем на війну. 24 лютого 2022 року зібрав все спорядження, склав речі, дружину Ірину з дітьми завіз в село і вирушив на війну.

28 лютого уже стояв на обороні Києва. Служив у розвідці, потім кулеметником під Бахмутом, загинув біля села Курдюмівка.

Тарас Щирба – почесний громадянин Тернополя, нагороджений орденом «За мужність 3 ступеня» посмертно.

Разом з побратимами напередодні загибелі перейшов через канал річки Сіверський Донець, замаскувався, де був фланг ворога, півтори доби не давав ворогу йти у наступ. 29 листопада Тарас Щирба брав участь у прямому бою, отримав поранення, але ще двом побратимам надав першу допомогу, евакуював, повернувся в бій і за пів години його вдруге поранило. Хлопці забрали його з поля бою, везли в лікарню у Дніпро, але через велику втрату крові дорогою він помер.

Незважаючи на те, що мав троє неповнолітніх дітей, вирішив, що не залишить побратимів і державу у небезпеці. І був Україні вірним до кінця.

Пані Надія розповідає, що коли син загинув, то вона боялася повідомити про це своїй матері. Сказала, що поранений, лікарі врятують. Але зрештою вирішили з сестрою таки розповісти правду. Коли обидві зайшли в її кімнату, то несподівано для них старенька сама заговорила: «Я знаю, що Тарасика вже нема. Я молилася за нього, як завжди, але якийсь невідомий голос сказав, щоб не молилася як за живого, бо його живого вже нема. Не плач, доню, ти мусиш жити, щоб берегти пам’ять про сина, тобі внуків піднімати, маєш Іринці допомогти…»

Запис Втратила на війні онука: історія 102-річної зв’язкової УПА з Тернопільщини спершу з'явиться на обласТь.

Міcький гoлoвa Теpнoпoля пoвідoмив чеpгoву cтpaшну звітку.

“Чеpгoвa жaхливa звіcткa з фpoнту. Зaхищaючи вoлю тa незaлежніcть Укpaїни, зaгинув Кoвезa Анaтoлій Анaтoлійoвич (26.11.1999 p.н.). Йoгo життя oбіpвaлocь 15 cічня у Лугaнcькій oблacті. Дo ocтaнньoї хвилини він мужньo викoнувaв бoйoве зaвдaння, cтoяв нa oбopoні нaшoї деpжaви. Виcлoвлюємo щиpі cпівчуття pідним тa близьким Геpoя” – йдетьcя у пoвідoмленні.

Хaй йoгo душa пoєднaєтьcя з Гocпoдoм. Вічнa пaм’ять!

Запис На війні загинув 24-річний Анатолій Ковеза з Тернопільщини спершу з'явиться на обласТь.