У місті Музей національно‑визвольної боротьби Тернопільщини відкрито оновлену експозицію, присвячену діяльності Українська Повстанська Армія (УПА). Серед ключових артефактів — унікальні роботи та документи, пов’язані з повстанським рухом і підпіллям.

Що експонується: графіка, документи, історія

Одна з найбільш цінних частин експозиції — невідомі раніше роботи художника і графіка Ніл Хасевич, якого часто називають «головним художником УПА». Серед представлених — його підписи, графічні твори та документи, знайдені в 2021–2022 роках під час археографічних пошуків у Бережанському районі.

Разом із творами Хасевича в експозицію увійшли архівні документи повстанського підпілля: звіти, довідки, листування, інші артефакти, які пролежали десятиліттями в бідонах — тепер вони доступні для огляду.

Чому ця виставка — важлива для пам’яті й культури

• Це рідкісна можливість побачити оригінальні роботи та документи, які безпосередньо пов’язані з історією національного визвольного руху. Зазвичай такі артефакти зберігаються окремо, не експонуються.
• Для дослідників і істориків — це джерело нового знання про діяльність УПА, про мистецьке оформлення її символіки та пропаганди.
• Для широкої публіки — нагода згадати про складні сторінки української історії, про боротьбу за незалежність і відвагу людей, які за неї стояли.

Що ще можна побачити

Окрім графіки та архівів, музей пропонує також ознайомлення з іншими матеріалами підпілля — листівки, документи, свідчення. Частина експонатів вже пройшла реставрацію, інші демонструються у первинному стані, що додає їм автентичності.

Як відвідати виставку

Виставка діє у музеї національно-визвольної боротьби в Тернополі. Вхід — вільний. Організатори закликають усіх охочих — від студентів до ветеранів і дослідників — прийти і ознайомитися з унікальними артефактами.

Висновок

Оновлена виставка в Тернопільському музеї — це не просто історична експозиція. Це — живий діалог поколінь, нагадування про визвольну боротьбу, про мистецтво як форму спротиву, про пам’ять, яка має значення сьогодні. Роботи Ніла Хасевича, архівні документи, артефакти — усе це спонукає задуматися над ціною свободи та важливістю збереження історичної правди.

Запис У Тернополі в музеї показали унікальні роботи художника УПА спершу з'явиться на обласТь.

У колишньому селі Пужники на Тернопільщині учасники польсько-української експедиції із застосуванням новітніх методів та обладнання досліджують виявлені останки загиблих під час Другої світової війни. Кореспондентка Укрінформу побувала там і дізналася, як проходять розкопки, а також поспілкувалася з місцевими жителями та істориками про події, які відбувалися у Пужниках під час Другої світової війни.

СПІЛЬНА РОБОТА УКРАЇНСЬКИХ І ПОЛЬСЬКИХ ФАХІВЦІВ

Від села Садового Коропецької громади до Пужників – населеного пункту, яке радянська влада ліквідувала у 1949 році, – близько трьох кілометрів. Сьогодні ця територія заросла лісом. Про те, що колись тут було село, нагадують фруктові дерева, які в минулому росли біля хат місцевих жителів, а тепер квітують серед ясенів та кленів, кам’яна капличка з фігурою Діви Марії всередині та дерев’яний хрест. А також старе кладовище, на території якого, власне, відбуваються ексгумаційні роботи. На могилах збереглися близько десятка старовинних пам’ятників.

На цвинтарі розгорнули кілька наметів, де фахівці проводять дослідження. Кілька тонн обладнання привезли лісовою дорогою, щоб усі необхідні роботи проводити на місці. Напередодні сапери перевірили територію на наявність вибухонебезпечних предметів. Місце розкопок обгородили стрічкою: там мають право перебувати лише учасники українсько-польської експедиції.

Спершу дослідники зняли верхні шари ґрунту на місці, де виявили поховання. Далі зрубали та викорчували коріння дерев, які на ньому росли, розкопали могилу і почали вилучення людських останків та їх медичне дослідження.

Тут працюють українські й польські фахівці. Від України в ексгумації бере участь команда спеціалізованої установи «Волинські старожитності», яку очолює археологиня Аліна Харламова, від польської сторони – науковці з Поморського медичного університету в Щецині та представники фонду «Свобода і демократія».

Заступник міністра культури та стратегічних комунікацій України з питань європейської інтеграції Андрій Наджос в ефірі телемарафону «Єдині новини» повідомив, що польовий етап досліджень наближається до закінчення.

– Віднайдено останки понад 30 осіб. Ексгумовано понад 20 осіб. Крім того, було виявлено і вилучено досить значну кількість артефактів: ґудзиків, черевиків, монет, хрестиків. Остаточне число можна буде встановити лише після вилучення усіх останків та проведення антропологічних досліджень. Наразі спільна експедиція працює дуже чітко і злагоджено, – зазначив Андрій Наджос.

За словами посадовця, орієнтовно за два тижні всі роботи на місці будуть завершені. Наступний крок – відбір генетичного матеріалу для подальшого порівняльного аналізу ДНК.

Після ексгумації українська та польська сторони готуватимуть свої підсумкові звіти. Ведуться перемовини щодо створення єдиного звіту.

– Ця історія може стати новітньою сторінкою у спільному трактуванні минулого. Ми шукаємо те, що нас об’єднує, а не те, що роз’єднує. Наше доброзичливе ставлення мотивує польських партнерів допомагати нам у проведенні пошукових робіт на території Польщі, – зазначив Наджос.

ДНК-АНАЛІЗ ЗА ОСТАННІМ СЛОВОМ НАУКИ

На місці розкопок працює команда фахівців, до складу якої входять археологи, а також біологи, мікробіологи, генетики, медичні та судові антропологи.

– Ми створили так званий медичний пункт, до якого доставляють останки після їх підняття із землі. Там виконуються антропологічні, медичні дослідження, береться матеріал для подальших генетичних досліджень, – розповів очільник польської команди науковців, генетик із Поморського медичного університету в Щецині професор Анджей Оссовський.

За його словами, важливо якомога більше досліджень виконати на місці, адже перевезення останків може призвести до їх подальшого пошкодження.

– Повнопрофільна група, яка працює на місці ексгумації, проведе весь спектр досліджень, які ми можемо робити сьогодні, у ХХІ столітті. Від базових, тобто антропологічних аналізів (визначення статі та віку, специфічних особливостей знайдених людей), до ДНК-аналізу нового покоління із застосуванням останніх досягнень генетики, – розповів Анджей Оссовський.

Він зазначив, що головна мета його команди – ідентифікація жертв.

– Передусім відбуватиметься генетичний аналіз. Він полягатиме у порівнянні з генетичним матеріалом, отриманим від родичів загиблих (нащадки жителів Пужників, останки яких, як припускають, можуть бути у цьому масовому похованні, надали зразки ДНК для ідентифікації, – ред.). Тобто нашим головним завданням, і я це весь час наголошую, є ідентифікація – основа усіх цих досліджень. Ми тут насамперед для того, щоб знайти зниклих осіб, ідентифікувати їх, а потім гідно поховати, – наголосив Анджей Оссовський.

СТАРОЖИЛИ ПРО ПОДІЇ 80-РІЧНОЇ ДАВНИНИ

Дорогою з Пужників зупиняємося у сусідньому селі Садовому, щоб поспілкуватися з місцевими жителями. На подвір’ї однієї з хат зустрічаю 87-річну Катерину Шмигельську. Жінка – одна з найстарших у селі. Вона каже: із розповідей батьків знає, що до війни українці та поляки жили дружно, кликали одне одного на свята, сільські празники.

– Наше село колись називалося Новосілка Коропецька, а за радянської влади перехрестили в Садове. Тут теж жило багато поляків. Коли прийшла радянська влада, то зробили збори. Вийшов москаль і каже до людей: «Не будете більше їсти пироги і мачати в сметану». Забирали худобу, коні, все забирали… – пригадує жінка.

У 1945 році пані Катерині було сім. Вона пам’ятає, що в Пужниках сталася пожежа – і в їхньому селі допомагали людям, які звідти втекли. А ще селяни боялися, що у відповідь можуть спалити їхнє село.

Дорогою зустрічаю місцеву жительку пані Галину. Жінка розповідає, що сьогодні у Садовому постійно живе близько 60 людей, молодь виїздить, залишаються тільки старші люди.

– Ми добре ставимося до того, що тепер відбувається у Пужниках. Але важливо, щоб і українці змогли провести розкопки на території Польщі. Знаю, що така домовленість була. Сподіваюся, так і буде, – зазначила пані Галина.

ПРОТИРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОГО Й ПОЛЬСЬКОГО ВИЗВОЛЬНИХ РУХІВ

Дослідник національного-визвольного руху ОУН-УПА, історик Сергій Волянюк детально вивчав події того часу на території Тернопільщини, досліджував документи у польських та українських архівах. За його словами, в основі конфлікту польського та українського підпілля лежало прагнення поляків відновити Річ Посполиту в кордонах, які були до початку Другої світової війни.

– Відповідно терени Західної України, Галичини по річку Збруч мали б увійти до відновленої Польщі. Потрібно було демонструвати свою присутність населенням, військовими загонами, щоб у майбутньому мати аргументи під час переговорів, укладанні договорів. Українці ж, будучи ще під польською окупацією, боролися за свою власну незалежність, за українську самостійну державу. Під час і німецької, і радянської окупацій український та польський визвольні рухи вели боротьбу за свої цілі, – зазначає Сергій Волянюк.

За його словами, у 1944 році в контексті села Пужники можна побачити типову картину, коли підпільні підрозділи Армії Крайової вступали до лав НКВС – це давало бронь від мобілізації у Червону армію. З них формувалися винищувальні батальйони для боротьби проти визвольного руху українців, проти ОУН та Української повстанської армії.

Водночас, зауважує історик, українське підпілля впродовж 1943–1944 років не здійснювало жодних операцій проти Пужників, УПА не проводила наступальних дій.

– Із тих документів, що вдалося віднайти, ми можемо говорити, що до проведення військової операції в селі Пужники у лютому 1945-го призвела діяльність винищувальних батальйонів восени 1944 року. Зокрема, коли були спалені українські села Задарів, Красіїв, Баранів, –зазначив Волянюк.

За його словами, тернопільське командування УПА поставило завдання знищити, як тоді писали, «центр польсько-більшовицької агресії»: станицю, міліцію, самооборону Армії Крайової, що трансформувалася в батальйон НКВС. Мета операції не передбачала ліквідації села чи знищення мирного населення.

Він додає, що у висловлюваннях польської сторони звучить наратив, що в селі не було кому оборонятися. Але це не відповідає дійсності.

– Аналізуючи документи, ми бачимо чітко, що в селі діяла самооборона, частина людей служила в «істребітєльних батальйонах». Село було розбито на сім ділянок оборони. Також у Пужниках у той час перебувала оперативна група НКВС. «Наскок» у ніч з 12 на 13 лютого 1945 року був короткочасний, тривав не більш ніж дві години. Маємо факт бою вояків УПА проти самооборони Армії Крайової у складі винищувальних батальйонів і групи НКВС. Були полеглі, їх поховано і встановлено хрести, – розповів Волянюк.

За словами історика, серед загиблих можуть бути цивільні, які постраждали під час бою, – таке трапляється під час військових протистоянь. Кількість загиблих різниться у польських, українських та радянських джерелах.

– У Пужниках 1943 року мешкало понад 1100 осіб. У документах Армії Крайової зазначено, що загинуло близько 100 поляків. Але в тому ж звіті йдеться, що велися оборонні бої. У документах УПА сказано, що це був наскок і знищено кільканадцять більшовицьких вислужників. Що ж говорить радянський документ? Тут є цікавий момент, адже що більше часу проходило від тих подій з лютого 1945 року, то зростало й число полеглих. Наприклад, за найпершими звітами, до 50 чоловік загинуло, близько 129 будівель знищено. І якщо впродовж років ця цифра збільшувалася: було 69, потім 80 чоловік, то згадки про участь у цьому бою оперативної групи НКВС кудись непомітно зникли, – розповідає історик.

Зазначимо, що кількість виявлених останків підтверджує скоріше українську гіпотезу про кількість загиблих у ту ніч.

– У червні 1945 року в рамках так званого добровільного переселення людей між Польською республікою та УРСР жителів Пужників виселили на територію Польщі, а через кілька місяців на їхні місця були заселені українці із Закерзоння. Згодом вони покинули це село. Радянська влада ліквідувала Пужники як населений пункт у 1949 році, – додає Волянюк.

ЕКСГУМАЦІЯ В ПУЖНИКАХ Є ЕЛЕМЕНТОМ ПОРОЗУМІННЯ УКРАЇНИ ТА ПОЛЬЩІ

Перемовини між Україною та Польщею щодо проведення ексгумаційних робіт тривали ще з минулого року. Зокрема, наприкінці листопада 2024 року під час спільної пресконференції міністрів закордонних справ Польщі та України Радослава Сікорського та Андрія Сибіги оголосили рішення про скасування мораторію на пошук та ексгумацію останків громадян Польщі, похованих на території України, який діяв з 2017 року.

– Цей діалог активно триває з кінця минулого року. Президент України Володимир Зеленський, прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск, президент Польщі Анджей Дуда домовилися про те, що нам потрібно вирішувати ці питання. Вони не мають стояти на заваді відносин стратегічного партнерства між Україною і Польщею, – зазначив під час візиту на Тернопільщину заступник міністра культури та стратегічних комунікацій з питань європейської інтеграції Андрій Наджос.

8 січня цього року Міністерство культури та стратегічних комунікацій України надало згоду на ексгумацію у Пужниках.

– Ексгумаційні роботи в Пужниках допоможуть обом сусіднім дружнім народам відновити історичну пам’ять і справедливість, а також ушанувати полеглих під час Другої світової війни. Мова не тільки про громадян Польщі, які поховані на території України, але й про громадян України, що поховані на території Польщі, – зазначив Андрій Наджос.

За попередніми даними, останки загиблих після проведення наукових досліджень перепоховають на кладовищі у Пужниках. Це станеться, наймовірніше, у серпні цього року.

Запис Ексгумація у Пужниках: новітні генетичні дослідження та історичний контекст спершу з'явиться на обласТь.

Запис У Тернополі презентували календар “Літопис УПА” спершу з'явиться на обласТь.

Коли почалася повномасштабна російсько-українська війна, жінці виповнилося 100 років. У такому поважному віці на її долю випало ще одне випробування – вона втратила свого внука Тараса.

Пройти через терни і випробування

«У 1941 році я вступила в УПА, – розповідає Стефанія Дмитрівна, – була зв’язковою, хлопці приносили сорочки з лісу прати, продукти їм передавала, різну інформацію. В сім’ї була наймолодшою, маленькою на зріст, але пруткою».

«7 жовтня 1945 року була в селі облава, – продовжує розповідь донька Надія. – Мама переховувалася, але її все одно арештували. Тюрма у Гримайлові, Чорткові. Людей було стільки, що доводилося в камері боком лягати. 6 травня 1946 року присудили 10 років каторги на Сибірі, сиділа у тюрмі у Воркуті, Мордовії. Відбула весь строк, все витримала моя матуся».

102-річна Стефанія Дмитрівна розповідає, що її завжди тримала на світі віра. Вона співала у церковному хорі. Коли була в Сибірі, свято берегла бабусин молитовник, і навіть святу Літургію, як могла, відправляла для дівчат. Її садили в карцер, але вона не здавалася. З образком Матері Божої Неустанної Помочі, який у Гримайлові передав хлопець з її села, коли її арештували, вона повернулася додому.

Звільнили Стефанію Дмитрівну Захарків у 1955 році, але не дозволили їхати в Україну, а відправили на поселення у Красноярський край. Там 33-річна Стефа зустріла свою долю – 34-річного Антона Степановича Величенка, родом з села Коцюбинчики Чортківського району, який також був на поселенні після 10 років каторги.

Одружилися молодята у липні, а шлюб взяли у грудні 1955 року. Коли Стефанія завагітніла, їм дозволили повернутися в Україну. 1 травня 1956 року приїхали на Тернопілля. 28 травня 1956 року у родині народилася дочка Марія, а 15 листопада 1959 року – Надія.

Гіркі долі патріотів-родичів

«Мої дідусі були у січових стрільцях, – розповідає Надія Антонівна. – Коли дідусь Дмитро повернувся додому, поляки його арештували, побили дуже сильно і везли на розстріл, але бабусі вдалося його врятувати і він прожив 93 роки.

Два брати бабусі Софії також були у січових стрільцях і їх арештували. Посадили у тюрму і тримали по пояс у воді тривалий період часу. Один там і помер, а інший отримав відкриту форму туберкульозу.

І по татовій лінії дідусь Степан був січовим стрільцем, в нього ще було 4 брати і вони всі воювали у січових стрільцях. Якось поляки прийшли у двір, коли прадід був на полі, то прабабусю побили за те, що вона відпустила синів воювати, і та до ранку померла. Коли її хоронили, то якраз повернувся з війни один з синів…

Щодо діяльності в УПА, то, окрім мами, там був бабусин рідний брат, його син і неповнолітня дочка. Усі троє загинули».

Тато пані Надії вступив в УПА у 1941 році, пораненим переховувався в криївці. Хтось його здав і родину прийшли виселяти в Сибір. Антон Степанович Величенко вирішив добровільно здатися. Так вдалося на деякий час уникнути тюрми та виселення. За ним нагляд закріпили, пішов на роботу, мав доступ до печатки. Допомагав робити довідки для хлопців-упівців замість паспорта і таки отримав 10 років тюрми. Прожив 88 років.

«Складне життя було у моїх прадідів, дідів та батьків, – продовжує Надія Антонівна. – Не менше бід випало і на нашу долю. Хоч тато з мамою і прагнули нам кращого життя, вивчили, виплекали двох дочок. Моя сестра Марія має двоє дітей, двоє онуків. Я вийшла заміж за Михайла Михайловича Щирбу. Народила дочку Оксану і сина Тараса, який позаторік загинув за Україну у 37-річному віці…»

Повторив долю прадіда

«Дідусь мого чоловіка Михайло Олексійович Смакоус був заарештований 6 червня 1941 року разом з 19 іншими патріотами України зі Смолянки Тернопільського району, – продовжує розповідь Надія Щирба. – Живим повернувся лише один неповнолітній. 5 січня 1942 року Михайло Олексійович помер у Сибірі. І тільки на початку 1990-х моя тоді 60-річна свекруха довідалася правду про долю свого батька, якого реабілітували.

Коли дід мого чоловіка загинув за Україну, йому було 37 років, бабуся залишилася вдовою у 35 років. Така ж доля спіткала сім’ю мого сина Тарасика. Він загинув у 37-річному віці, вдовою у 35 років залишилася його дружина, а моя невістка Ірина, яка стала нам рідною дочкою».

Подружжя Щирбів мають шестеро внуків. 21-річну Софію, 18-річну Віру, 12-річного Любомира, від дочки Оксани, та 14-річного Арсена, 10-річного Максима, 8-річного Назара, від сина Тараса, який загинув біля Бахмату 29 листопада 2022 року.

Тарас Щирба закінчив Тернопільський технічний університет, пройшов шлях від електрика до головного інженера. В армії не служив, але ще у 2014 році пішов добровольцем на війну. 24 лютого 2022 року зібрав все спорядження, склав речі, дружину Ірину з дітьми завіз в село і вирушив на війну.

28 лютого уже стояв на обороні Києва. Служив у розвідці, потім кулеметником під Бахмутом, загинув біля села Курдюмівка.

Тарас Щирба – почесний громадянин Тернополя, нагороджений орденом «За мужність 3 ступеня» посмертно.

Разом з побратимами напередодні загибелі перейшов через канал річки Сіверський Донець, замаскувався, де був фланг ворога, півтори доби не давав ворогу йти у наступ. 29 листопада Тарас Щирба брав участь у прямому бою, отримав поранення, але ще двом побратимам надав першу допомогу, евакуював, повернувся в бій і за пів години його вдруге поранило. Хлопці забрали його з поля бою, везли в лікарню у Дніпро, але через велику втрату крові дорогою він помер.

Незважаючи на те, що мав троє неповнолітніх дітей, вирішив, що не залишить побратимів і державу у небезпеці. І був Україні вірним до кінця.

Пані Надія розповідає, що коли син загинув, то вона боялася повідомити про це своїй матері. Сказала, що поранений, лікарі врятують. Але зрештою вирішили з сестрою таки розповісти правду. Коли обидві зайшли в її кімнату, то несподівано для них старенька сама заговорила: «Я знаю, що Тарасика вже нема. Я молилася за нього, як завжди, але якийсь невідомий голос сказав, щоб не молилася як за живого, бо його живого вже нема. Не плач, доню, ти мусиш жити, щоб берегти пам’ять про сина, тобі внуків піднімати, маєш Іринці допомогти…»

Запис Втратила на війні онука: історія 102-річної зв’язкової УПА з Тернопільщини спершу з'явиться на обласТь.

Шумському краєзнавчому музею передали повстанський архів, який був знайдений у 2011 році в піддашші церкви села Кордишів. Це речі упівців і документи підпілля ОУН-УПА, датовані 1943-1945 роками.

Запис Музею на Тернопільщині передали повстанський архів спершу з'явиться на обласТь.

“Ганна Пилипівна Семирозум була неодноразово нагороджена за вагомі особисті заслуги у національно-визвольній боротьбі та відданість ідеалам незалежності української держави”, — підкреслили в Білобожницькій громаді.

Ганна Пилипівна народилась 16 березня 1927 року в селі Джурин. У 1943 році, в 16 років, вона приєдналася до УПА. Окрім того, вона отримала освіту в Чортківському медичному училищі і після закінчення працювала медсестрою, лікувала поранених, залишаючись в лавах УПА під псевдонімом “Олень”.

Запис На Чортківщині прощались із зв’язковою УПА Ганною Семирозум спершу з'явиться на обласТь.

Ексгумовані останки Героїв визвольної боротьби будуть перепоховані на кладовищі у Лідихові. Ще 10 останків загиблих у згаданому бою воїнів УПА , фахівці КП Доля, ексгумували у 2021 році та урочисто перепоховали на кладовищі у Лідихові в минулому році за участі військових, почесної варти , громадськості та влади. Характерно, що серед списку загиблих 29 листопада 1044 року Героїв УПА є представники трьох областей, колишніх Радивилівського району Рівненської області, Почаївського району Тернопільської області і Бродівського району Львівської області . Таким чином, на території Почаївської громади створюємо важливе місце пам”яті Героїв УПА .Дякую за співпрацю Тернопільський обласний центр охорони та наукових досліджень пам”яток культурної спадщини, Меморіали Південна Волинь, Почаївська територіальна громада.

Запис Останки двох вояків УПА ексгумували на Тернопільщині спершу з'явиться на обласТь.

Про це Суспільному розповів історик, заступник директора Музею національно-визвольної боротьби Тернопільщини Сергій Волянюк.

Запис На Тернопільщині знайшли документи підпілля ОУН-УПА спершу з'явиться на обласТь.

У Музеї національно-визвольної боротьби Тернопільщини відкрили зал історії УПА. Там можна побачити особисті речі, документи та раніше невідомі роботи повстанського художника Ніла Хасевича, – розповів історик Володимир Пукач.

За його словами, частина експонатів – це речі з бідонів, які впродовж 2021-2022 років вдалося знайти поблизу хутора Малинівка на Бережанщині.

Володимир Пукач – один із тих, хто описував знайдені у бідонах речі.

Історик каже, більшість документів, що містилися в бідонах, зараз знаходяться на реставрації у Львові, тут же представлені ті, які збереглися найкраще.

“У 2021 і 2022 році на Бережанщині були знайдені 5 бідонів, у яких зберігалися оригінальні документи збройного підпілля ОУН-УПА початку 1950-х років. Тобто це насправді унікальні матеріали, які раніше не були доступні дослідникам. Особлива річ – це підбірка оригінальних творів Ніла Хасевича з його особистими підписами. Для України це унікальні речі й такими матеріали, напевно, не може похвалитися ні один музей, зокрема, оригіналами Ніла Хасевича в такій кількості і такій якості”.

Бідони, в яких були заховані речі упівців.

Також у бідонах були знайдені набої та газета.

“Ці набої уже вийшли з ладу, вони вихолощені та безпечні. Цікаво те, що набої радянського виробництва, які були в бідоні – більш знищені, а от австрійські та німецькі – майже як нові, збережені набагато краще. Це говорить про тодішні радянські технології. Є і газета “Сталінець” – це орган одного політвідділу машинно-тракторних станцій Бережанщини. Ця газета вийшла в 1951 році, відповідно там прокомуністична інформація. Але ця газета використовувалася, як обгортка. У ній були загорнуті деякі речі й коли ми її розправили, то газета трохи підсохла і вийшов вельми непоганий артефакт”, – розповів Володимир Пукач.

Набої та газета, що були знайдені у бідонах.

Раніше невідомі малюнки підпільного художника УПА Ніла Хасевича – це “Пішов миленький в повстанчі загони”, червоно-чорний тризуб з написом “Здобудеш українську державу, або згинеш в боротьбі за неї” та портрет Степана Бандери в кольорі.

Раніше невідома робота Ніла Хасевича. Суспільне Тернопіль

Раніше невідома робота Ніла Хасевича.

У залі є й особисті речі повстанців – це набої, плащ-палатки та те, що упівці використовували в побуті, – каже завідувач відділу Музею національно-визвольної боротьби Ігор Войцехівський.

Ігор Войцехівський.

“Найбільш вражаючим і таким дивом техніки є радіоприймач, знайдений у п’ятому бідоні. Він ламповий, працював виключно на батарейках, але їх потрібно було мати. Уявіть собі хлопців, які по пів року сиділи в криївках, лісах, вони не мали де взяти цих батарейок, тому не завжди була можливість прослухати ефір. Це саморобний пристрій”, – розповів Ігор Воцехівський.

Радіоприймач, знайдений у п’ятому бідоні.

В експозиції також є макети криївок. Їх для музею виготовив Іларіон Пилипець.

Макет криївки.

Один із макетів зроблений за схемою оригінальної криївки на Бережанщині, в якій переховувався референт служби безпеки проводу ОУН – генерал Микола Арсенич.

“Криївка була збудована у 1945-1956 роках. Будівництво тривало понад півтора року, через те, що її копали вручну, якимись підручними засобами. Відповідно, всю землю з пустот треба було виносити відрами або мішками на певну відстань, щоб не залишати слідів будівельних робіт. Після прокопування однієї кімнати, робився дерев’яний настил, підставлялося, тоді прокопувалася друга кімната і третя. На момент викриття цієї криївки там було 4 людей – Микола Арсенич, його дружина, зв’язкова Романа Шухевича та їхній охоронець. В криївках робили віддушини – спеціальні отвори для вентиляції та притоку повітря. Побачив один з працівників НКВС, що йде пара і дав знати, їх оточили. Було велике бажання прорватися з боєм, але коли відкрилася ляда, то охоронець почав відстрілюватися від НКВС, в перші хвилини бою його вбили. Ясно було, що їм не буде як вирватися, допомоги не було звідки чекати, тому вирішили знищити важливі документи. Микола Арсенич застрелив свою дружину, зв’язкову Романа Шухевича, а після цього застрелився сам, щоб не потрапити до рук НКВС”, – розповів Ігор Войцехівський.

Серед документів, які зберігатимуться в музеї, є й звіти ОУН, каже історик Володимир Пукач.

“Звіти ОУН з території Берестейщини – це українські етнічні землі на території сучасної Білорусі. Це такий яскравий доказ, що підпілля ОУН активно діяло на цих теренах ще на межі 40-50-х років 20-го століття. І також дуже цікаві матеріали з Київщини також свідчить, що Наддніпрянська Україна в цей період продовжувала боротися проти радянських окупантів “.

Запис У тернопільському музеї відкрили зал історії УПА спершу з'явиться на обласТь.

Про це повідомив голова Байківецької громади Анатолій Кулик.

“Усе своє життя Михайло Павко присвятив Богові та Україні! На його долю випало дуже багато випробувань. Народився у Польщі, тож у 1945 році разом з родиною був насильно депортований в Україну. Як справжній патріот вступив у ряди Української Повстанської Армії. Був засуджений. Деякий час перебував у засланні.

За 60 років пастирювання отець Михайло залишив свій духовний слід у багатьох селах Тернопільщини. Зокрема, у нашій громаді він був парохом у Шляхтинцях, Курниках, Стегниківцях… Багато літ служив у селі Лозова, де збудував церкву Святих верховних апостолів Петра і Павла.

Після переїзду на проживання в село Гаї-Гречинські заклав хрест під будівництво храму Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці.

Як кандидат богословських наук 10 років викладав патрологію в Тернопільській вищій духовній семінарії імені Йосифа Сліпого.

З приводу тяжкої втрати висловлюю щире співчуття рідним та близьким людям усопшого отця Михайла. Нехай спочиває з Богом! Вічная пам’ять!”, – йдеться в дописі.

Запис Помер священник, який виборював незалежність України в лавах УПА спершу з'явиться на обласТь.