Свого часу чоловік грав у Тернопільському муніципальному духовому оркестрі «Оркестра Волі», був весільним музикантом. Проте вже три роки чоловік на фронті. Уклав контракт із ЗСУ, тож повномасштабне вторгнення застало його на службі. Нині Віталій Пачашинський захищає рідну землю на запорізькому напрямку.
На війні не до пісень, але патріотичні нотки додають сил, допомагають відновитиcя, тому іноді він на перепочинку наспівує для душі. Про воєнні реалії тернополянин розповів «НОВІЙ…».
«Почую патріотичну пісню — душа радіє»
— Трубач-інструменталіст — на війні. Ніби й дивно звучить, але такий період у нашій країні, що люди різних професій все залишили і пішли виганяти ворога з рідної землі. На трубі я граю вже понад 40 років. Навчався у музичній школі, в музичному училищі в Тернополі. Наприкінці 80-их років ніс строкову службу на Львівщині. Тоді мене хотіли відправити в Афганістан, але музика врятувала.
«Ти трубач? Будеш грати в оркестрі». Так залишили в Самборі. В музиці я — з дитинства. Мій тато грав у Кутківцях в клубі на баяні. Коли ж працював таксистом, то грав у духовому оркестрі підприємства. Привчив мене до музичних інструментів.
Перед парадами батько часто довіряв мені почистив свою трубу. У музичній школі я спершу обрав гітару, а потім перейшов на трубу. І закохався в цей інструмент.
Після армії я долучився до колективу «Оркестри Волі», де був до 2014-го року. Згодом пішов на вільні хліби — грав у весільних гуртах, не соромився навіть виконувати композиції біля базару чи в потягах. Люблю музику та спів! Найближчий мені до душі — весільний репертуар. Під обстрілами не до музики, але в перепочинку між боями почую якусь патріотичну пісню — душа радіє. «Ой у лузі червона калина», «Гуцулка Ксеня» — заряджають мене на війні.
«Уже третій рік — на цій страшній війні…»
— Війна в Україні — з 2014-го. Хтось із наших побратимів воює давно, хтось — від минулого року. У 2020-ому я прийняв рішення підтримати наших захисників на фронті, тож уклав контракт із ЗСУ. Майже рік служив на Донеччині. Наш підрозділ базувався на шахті. Проте тоді було значно легше, ми тримали оборону лінії, тоді не точилися активні бої. А тепер — пекло… Згодом мене перевели у Чортків. Коли почалося масштабне вторгнення, я відразу подався у гарячі точки. Наш артилерійський підрозділ виконував завдання в різних напрямках. Війна — це страшно, виснажливо, постійний ризик.
Але нема іншого шляху, як самим відстояти свою країну. Донеччина та інші області, які зараз захопили росіяни, — це все наша земля, це все Україна. У 90-их роках ми їздили з Народним рухом України на Донеччину і Луганщину. Зустрічалися з шахтарями. Ми несли в той край культуру, дух українства.
Потрібно було нашому уряду проводити там державницьку політику впродовж тридцяти років незалежності, то, можливо, все було б по-іншому. Щоб місцеве населення навіть не заглядало в бік росії. Століттями переконуємося, що звідти лише іде небезпека для нашого народу. Росіяни ніколи не були до нас приязними. Це ординці, нащадки Чингізхана.
«Важливо, коли хтось чекає вдома…»
— Чи важко творчій людині на війні? Нелегко, як і кожному воїну. Єдине, що пригодилося з мирного життя: тренований слух до звукових хвиль (усміхається, — авт.). На весіллях я витримував потужність динаміків у два кіловати, тому на фронті не так важко переношу гупання.
Днями нас возили на концерт у Запоріжжя, де виступали 95-ий квартал, гурт «КАZКА», Моnatik. Відбувався концерт в укритті, в закритому просторі, а мені чомусь було трохи важко від голосної музики. Мабуть, у мене вже серце зрушене. Портібно буде відновлюватися після війни, набратися спокою. Але спершу треба закінчити цю війну.
Чи ще довго доведеться боротися? Сподіваюся, що цього року ми виженемо окупантів. Я позитивно налаштований. Так легше проходити випробування. Як тільки я пішов на службу три роки тому, незадовго помер мій тато. На похорон не відпустили. Наступного року спалахнув коронавірус — не стало моєї мами. Їздив попрощатися… Важливо, коли хтось чекає вдома…
Добре, що за мене вболівають донька, двоє онуків, колишня дружина. Підтримка рідних важлива. Нещодавно я мав відпустку, їздив до Тернополя. Ми з побратимами тримаємо оборону, щоб ворог не добрався до наших міст. Ніхто не думав, що росія нападе… Якби Україну раніше прийняли в НАТО, то, можливо, путін би не ризикнув. Проте за роки незалежності у нас змінювалися президенти, всі переслідували свої інтереси, чубилися за владу, ніхто не думав про безпеку країни.
Нинішня війна — урок для кожного з нас. Маємо бути згуртованими і свідомими у питаннях державотворення. Боремось за Україну, бо це — свята справа.
Мітки: ЗСУ, Оркестр ВОля
