Бойовий медик Володимир Сович із Чорткова нині на передовій. Раніше брав участь в АТО. Про службу і про війну чоловік розказав chortkiv.city.
– Володимире, знаю, що ти витягував, рятував, надаючи першу екстрену медичну допомогу, евакуював наших хлопців з Донецького аеропорту (ще тоді – 2014-2015 роки)… І знову, фактично, на «нулю»…
– Ой, де тільки не був… І в Спірному на штурмі… Як казали, зачистка, а попали на штурм – добряче «орки» нас там крили з усіх боків. Довелося відповзати по мінному полю (щоправда, була прочищена стежина)… Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну роздумів не було: йти – не йти воювати. І гадки не припускав, щоби залишатися вдома. Вагань – жодних! Твердо знав: я маю бути там. До слова, ще в 2015-у передбачував, що буде повномасштабне вторгнення, що будемо воювати й воювати з москалями. Бо все до того назрівало… Відразу ж 24 лютого 2022-го в повному спорядженні я вже був у військкоматі і – на фронт… Зараз – у складі 80-го батальйону ТрО 105-ї бригади. (105 ОБрТрО – кадроване формування Сил територіальної оборони України у Тернопільській області)… І воюватимемо допоки не винищимо, до єдиного (!), ворога (і колаборантів, які замаскувалися під українців) на нашій землі Українській! Ми – піхота! Коли ворог «криє» всім, що має, то саме піхота, що на «нулю», перша-друга лінія, першою потрапляє під удари… Ми з ротним, фактично, в одному бліндажі… Спочатку я був взводним медиком (взвод – військове формування, тактичний підрозділ, що входить до складу роти, батареї). Потім ротним, відтак, мене перекинули в інший підрозділ. Тоді ми стояли під Роздолівкою (Бахмутський район), потім – Спірне, Федорівка (Краматорський район, Донецька область.). Вийшло так, що я залишився єдиним ротним медиком. – Як єдиним?! – Бо, направду, не вистачає медиків! Ті, хто отримав поранення (з бойових медиків), вони вже обмежено придатні, а отже – на «нуль» їх уже ніхто не відправить.
– У складі вказаної бригади воюють лише наші краяни (з Тернопілля)?
– У більшості. Щоправда, тепер пройшла доукомплектація, то в складі бригади є хлопці з Вінниччини, Рівненщини… Багато наших поранених, які на часі проходять лікування, реабілітацію. Тепер певні батальйони проходять ротацію. Можливо, не такі довготривалі, як було в попередні роки. Проте є і такі військові формування, на скільки я знаю, що вже більше року без ротації, лише короткочасні відпустки. Нема коли відпочивати, треба ворога гнати з землі нашої! – Це ж важко без перепочинку! – Ми витривалі! (сміється). – Звикається? – В цьому є плюс – уже добре знаєш ту місцевість, де знаходишся.
– Окрім медичної служби, ще які завдання доводиться виконувати?
– Та все, що потрібно: і окопи риємо, і бліндажі, і в бій вступаємо… – «Змію», кажеш, бракує медиків… А якщо, не дай, Боже, кілька поранених водночас? – Та хлопці й самі вміють надавати першу необхідну допомогу! Турнікети накладають, спиняючи кровотечі. А вже таке як стерильні пов’язки, обробка рани, то я роблю. – Як щодо забезпечення медичним реманентом? – Дякуючи волонтерам (і знову усміхається). Всього вистачає. (Перед поїздкою на фронт не раз запитую: що потрібно з медицини? У відповідь: «Все маємо» – авт.). Якби було чогось треба, я б сказав. А так – медичного вистачає. Зайвого не треба. Може, комусь більш потрібне, то краще відвезти їм.
– Яке почування, коли… ну – не зміг врятувати?
– Важко… Дуже важко… Завжди думка: я би зміг врятувати, та не вдалося, на превеликий жаль… Не дають мені на самий «нуль» вилізти під обстріли… Береженого Бог береже. Треба рятувати не лише поранених, а й себе берегти, аби допомагати іншим. Коли сильно накривають «градами» – молюся, всі молимося. В таких ситуаціях – лише збереження життя з Божою поміччю та Пресвятої Богородиці, аби укрила нас усіх Своїм святим омофором. – З надважкими пораненнями потрапляли хлопці, скажімо, в Твої руки? – Ну, так… Були чисельні осколкові поранення, до прикладу, грудної клітини. На щастя, хлопці живі. – У такі моменти не кричать: залиш – це вже все, не марнуй часу на мене, рятуй інших?.. – Ні! У нас нормальні, адекватні пацани! Якось один каже: «Подивись, мене там щось ззаду на спині пече»… Подивився… А там – осколкове. Застряг осколок, стирчить… Обробив рану, заліпив… Витягувати осколок категорично – ні! Його не можна в таких умовах виймати! Адже вони (осколки) навпаки припікають кровоносні судини, бо ж – гарячі. Висмикнувши осколок, ти тим самим можеш відновити кровотечу, або й збільшити її. І, звичайно ж, – джгут. Навіть якщо й немає кровотечі, то джгут має бути накладений обов’язково! З причини – при транспортуванні в пораненого може розпочатися кровотеча.
– Скільки за часом може тривати ворожий обстріл: годину-дві-три?
– Більше… По-різному… – А скільки буває поранених, загиблих у часі обстрілу? – Бувало троє, четверо… Бувало – й жодної подряпини ні в кого… Бувало один, два, а то й четверо нараз 200-х… Війна!.. – При порятунку пораненого є певне хвилювання? Може, якісь почуття, нам невідомі? – Почуття?.. Завжди мають бути холодний розум, гаряче серце і тверда рука. Тільки так, і не інакше! Бо на емоціях ти нічого не зробиш. Є лише одна думка: якнайшвидше відтягнути пораненого в безпечне місце (в часі обстрілу) і врятувати життя… Коли стихають, припиняються обстріли, то ми жартуємо! Бо без цього на війні – ніяк! Один-єдиний раз мав велике щастя: пацани, практично всі, прийшли до мене на пункт своїми ногами. А одного разу… просто не встигли донести – помер боєць (поранення несумісне з життям)…
– Чи доводилося надавати медичну допомогу полоненим «оркам»?
– Так. Розмовляв з одним. Їх просто тупо, як казали, кинули. Кілька з його групи (вагнерівці) втікало, аби здатися в полон, трьох із них свої ж і розстріляли. Розказував (ще такий молодий), що приїхали «на зону», зібрали всіх (хто мав судимість) і відправили воювати. Казали їм так: пів року відбудеш, як виживеш, матимеш амністію. Зізнається, відбув пів року, думав, що вже все – додому… Та ще місяць на фронті добавили, бо, було, відступили. А відступали частенько. От і докидали терміни за кожен відступ. Ось так примусово, – продовжує «Змій» – і лізуть до нас на свою ж смерть. Бо пощади не буде! Казав, що зрозумів, що так буде до безконечності, допоки його не вб’ють. Тому вирішив здатися в полон.
– Ну, годі про орків! Знаєш, дуже тішуся, коли переглядаю Тік-Ток, а саме – як ви піклуєтеся про чотирилапих друзів-пухнастиків. У вас на позиції є такі?
– Звісно ж! У нас є три собаки, дві кішки. Самі приходять до нас – покинуті безхатьки. Як змінюємо позицію, то, безумовно, хвостаті їдуть з нами!
Авторка: Тетяна Лякуш
Мітки: бойовий медик, бригада з Тернополя, історія
