Про ситуацію з місцевою пресою та перспективи друкованих медіа в регіонах розмовляємо з головою Тернопільської обласної організації Національної спілки журналістів України Василем Тракалом.
– Пане Василю, як ви оцінюєте те, що відбувається у нас сьогодні з газетами, і насамперед – з «районками»?
– Ситуація дуже критична і сумна. Першими свого часу перестали виходити бережанська і гусятинська газети. А сьогодні в нас їх залишилося лише три – шумська «Новини Шумщини», чортківська «Голос народу» і «Зборівська дзвінниця» у Зборові. На превеликий жаль, не виходить уже і бучацька «Нова доба», яку я очолював багато років і яку намагався зберегти до останнього. Серед обласних наразі теж ще виходять тільки «Вільне життя», «Свобода», «РІА» і «Сільський господар». В сусідніх областях, наскільки знаю, ситуація не краща. Багато газет стали на паузу (щоб не закриватися зовсім, маючи ще якусь надію) і передплати на цей рік не оголошували. А головним їх могильником стала «Укрпошта», наш колишній надійний партнер. З пошти починалася передплата, і завершувалось все доставкою. Але «Укрпошта» вже давно і вперто ігнорує інтереси і редакцій, і читачів, тож впродовж останніх років ми постійно мали великі проблеми і з одним, і з другим. Питання про це неодноразово піднімалося на всіх рівнях, але відчутних результатів так і не було, і нині вже дійшло до крайнощів. Зараз ось чортківський редактор Любомир Габруський, газета якого друкується в Чернівцях, зустрічає автобус з пачками свіжих газет, перезавантажує в своє авто і розвозить по селах. Але хіба це вихід? Ну кілька місяців так повозить, чи навіть рік, а далі? Я його про це запитував, то він відповів запитанням: «А що мені робити?». І він правий, бо альтернативної гарантії вчасної доставки газет немає ніякої.
– Наскільки відомо, нічого не змінилося на краще і щодо державної підтримки газет?
– Саме так! Ще 5 років тому я казав, що влада має повернутися обличчям до газет і підтримувати їх, але і досі так не сталося. Як голова обласної організації НСЖУ, писав листи і в Кабмін, і президентам. Всі обіцяли, що відразу після роздержавлення редакції будуть забезпечені стартовою фінансовою подушкою, але так ні копійки держава і не дала. Так, відбулося роздержавлення, але це не означає, що друкована преса має бути кинута напризволяще, особливо в такий складний час, коли потрібно протистояти інформаційній війні та масованій дезінформації в інтернеті. Адже і в Європі, і в США держава підтримує друковані видання. В нас же незалежні газети виявилися непотрібними ні державі, ні керівництву місцевих територіальних громад. Щодо останніх, то я вже переконався остаточно. Та й справді, для чого голові громади газета, яка колись може «вистрілити» проти нього? За нецільове використання коштів, приміром, і таке інше. Звісно, що вони цього не хочуть. А для висвітлення офіційної інформації їм і вісників та бюлетенів цілком вистачає. На останню сесію в Бучач я привіз листа до влади за підписами багатьох читачів, які просили підтримати редакцію. Але лише ще раз зрозумів, що нікому це не потрібно. І так майже скрізь. Гроші для редакцій вже навіть перестали закладати в річні бюджети.
– Що тоді можна сказати про перспективи місцевих видань?
– – Є ще надія, що після війни влада все-таки нарешті зрозуміє потрібність друкованих засобів масової інформації в регіонах і почне їх підтримувати. Тоді можна буде говорити і про перспективи. Зараз, під час війни, частина редакцій по всій Україні існує тільки завдяки зарубіжним донорам. Це дуже добре, що є така допомога, але ж зрозуміло, що вона не може продовжуватися постійно. Тому я переконаний, що якщо державної підтримки місцевих газет не буде, то переважна більшість з них не виживе. Адже відомо, що перестали виходити в папері, перейшовши виключно в онлайн, майже всі навіть багатотиражні всеукраїнські видання. Має бути прийнята і відповідна державна політика щодо «Укрпошти», яка з нас здерла останнє і продовжує знищувати пресу, пан Смілянський і далі безконтрольно робить все, що хоче. Ну але руйнувати, як відомо, легше, ніж будувати. І я от думаю, а з ким ми будемо відновлювати редакції, якщо зараз катастрофічно втрачаємо кадри – частина досвідчених людей виїхало, частина пішли працювати в інші сфери. Прийдуть молоді? Добре! А хто їх навчатиме? І це лише одна з цілої низки проблем, пов’язаних з перспективою.
– Завершити розмову хотілося б позитивом. Цього року Національна спілка журналістів України відзначає своє 65-річчя. Що планує до цієї дати Тернопільська обласна організація?
– Плани ще обговорюються і допрацьовуються, адже заходи відбуватимуться впродовж всього року. Хочемо створити музей друкованих видань, які вже не виходять. Ближче до Дня журналіста плануємо зустріч з ветеранами, круглий стіл, нагородження. Перевидамо, з доповненнями, короткий літопис обласної організації. Але якихось гучних масових заходів, звичайно, не буде, бо на третьому році війни не до того, і всі можливі кошти треба акумулювати на зовсім інше. На передовій сьогодні і члени нашої організації, прізвищ яких не називаю. Чим можемо, при всій скруті, допомагаємо і нашим захисникам, і волонтерам, які є членами НСЖУ. Так нещодавно зібрали кошти на медичні аптечки.
До слова, скоро у Тернополі має відкритися Центр журналістської солідарності. Це мережа, яку створила Національна спілка журналістів України за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО, для допомоги представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Такі центри вже діють у шести містах – Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Запоріжжі та Дніпрі. Коли такий запрацює і у нас, то тоді, сподіваюсь, і ми зможемо робити для своїх колег набагато більше.
Розмовляла Світлана Мичко
На фото – голова Тернопільської обласної організації Національної спілки журналістів України Василь Тракало
Мітки: газета, друковане видання, медіа, прес-клуб
