Ярослава Татарнюк – громадська діячка, благодійниця з Канади. Світлину іменинниці у колі найрідніших їй людей – сина Мирона, внука Данила та правнучок Керолін і Мерін передала небога ювілярки Любов Лапко з Чернівців журналісту Миколу Шоту, який розмістив світлину на своїй сторінці у «Фейсбук». Також він поділився історією непростого життя Ярослави Татарнюк та її сім’ї.
Пані Ярослава виросла в патріотичній родині у с. Озеряни, недалеко від міста Борщів на Тернопільщині. Разом зі своїм чоловіком Михайлом були активні учасники національно-визвольних змагань у 1930-1940 роках. Коли ж енкаведисти стали гонитися за подружжям, Татарнюки подалися за кордон. Тож основну частину свого життя пані Ярослава мешкає в канадському місті Ванкувер. Але духовно ніколи не відривалася від рідної землі. Каже, що «святі сили були добрими до нас, щоб ми могли виконувати свою місію підтримки та допомоги Україні».
Три сестри
Їх було три рідні сестри. Ярослава – старша, середульшу звали Віра, а наймолодшу – Оксана. І походили вони з роду Сулятицьких. Тато їхній був заможний господар у селі Озеряни, що нині входять до складу Борщівської міської територіальної громади. Мав свою пекарню, тож дівчата і займалися випічкою, і продавали її. Ярослава також уміла дуже добре шити, тож обшивала всіх. Віра більше допомагала батькам на полі, бо мали багато морґів землі. Але, попри це, їхні мама та тато розуміли, що дітям треба дати гарну освіту. Сестри спочатку здобували знання у школі в рідному селі. Відтак Ярослава та Віра закінчили Чортківську гімназію. Потім Ярослава здобула фах фармацевта у Станіславові (тепер – Івано-Франківськ), Віра ж після закінчення Кременецького педінституту стала вчителькою української мови та літератури. Здавалося, молоде життя буяло щастям. Аж ніяк. На їхній землі правив окупант – то фашистський, то комуністичний. Українці не могли не чинити їм опір. Широкого розмаху, зокрема в західній Україні, набрало тоді оунівське підпілля, його активно підтримували місцеві мешканці. 1942 року починає діяти Українська повстанська армія. Ярослава виходить заміж за свого односельця Михайла Татарнюка. Він закінчив у Станіславові гімназію, а потім – філософський факультет Папської академії в Римі (Італія). Але повернувся також до рідних Озерян, де до Другої світової війни вчителював. Його теж закрутив вир національно-визвольної боротьби. 1941 року він стає провідником Чортківської округи, а впродовж 1942-1945 років – Борщівської. На хуторі Липники поблизу Озерян Михайло Татарнюк створив підпільну друкарню ОУН-УПА. Зазнав і нацистського увʼязнення, гітлерівці запроторили його на кілька місяців до концтабору в польському Кракові. Після Другої світової війни борні подружжя Татарнюків не припиняє. І коли вже енкаведисти виходять на слід і Михайла, і Ярослави, вони вирішують залишити рідну землю та податися за кордон.
Примітно, що разом з подружжям мала виїхати в далекі світи й сестра Віра. Але, як мовить нині Вірчина донька та Ярославина небога – Любов Лапко з Чернівців, її мама порадила тітці взяти із собою молодшу Оксану, яка зростала хворобливою. «Ви їдьте, а я залишуся з батьками, бо ж треба комусь і їм допомагати», – запевнила тоді сестер Віра. І Татарнюки разом з Оксаною опинилися 1949 року спочатку в тодішній Чехословаччині, але згодом вирішили оселитися в Канаді в місті Ванкувер.
Доки Михайло, Ярослав та Оксана обживалися за океаном, середульша Віра працювала вчителькою української мови у с. Кривче, а через деякий час – у Королівці (ці населені пункти зараз входять до Борщівської міської громади на Тернопіллі). На дворі стояв вересень того 1949 року. Пані Віра проводила саме в школі урок, коли до класу вдерлися енкаведисти, при дітях заламали їй руки та вивели до чорного «воронка», що відтак взяв курс до Чортківської тюрми. Їй інкримінували співпрацю з українським підпіллям, упівцями. Десять років Віра Кузів зі своєю родиною відбувала увʼязнення та заслання в Сибіру, там народилася, до слова, її доньки Леся та Люба. Обидві доньки відтак стали педагогинями. Тепер – це Леся Ключевська та Любов Лапко. Пані Люба – відмінник освіти України, мешканка Чернівців, за активну громадську роботу удостоїлася відзнак місцевих органів влади «На славу Чернівців» та «100 років Буковинському народному вічу». Твердить, що світлої памʼяті її мама ніколи не шкодувала, що тоді не поїхала зі старшою сестрою за кордон. Щоправда, радянські органи не дозволили їй уже більше вчити дітей української мови та літератури, довелося поміняти фах і решта життя пропрацювати бухгалтеркою.
Вірі не дозволяли не лише вчителювати, а й повернутися до рідних Озерян. Тож із сімʼєю осіла в Чернівцях, куди своїх рідних покликав небога Тадей Сулятицький, який згодом майже 30 років обіймав посаду директора місцевого драмтеатру ім. Ольги Кобилянської.
Ярослава тим часом роками шукала звʼязку із сестрою Вірою. Їй поталанило навести-таки листування ще в 1950-х роках, але під прізвищем своєї бабці – Завадська. А от відвідати рідних на батьківщині, звісно ж, чекісти не дозволяли пані Ярославі. Та 1969 року, здавалося, це щастя настане. Мала тоді зустрітися в Польщі з мамою та сестрою. Мати не бачила своїх доньок Ярослави та Оксани 24 роки, дуже хвилювалася. Від того переживання отримала інсульт та пішла за межу життя, так і не побачивши найстаршу свою кровинку.
Ярослава Татарнюк уперше змогла вклонитися рідній землі 1989 року. Змушена була тоді винайняти номер у чернівецькому готелі та поспілкуватися через тривалі десятиліття із сестрою. Вдруге відвідала Буковину 1992 року, коли Україна проголосила відновлення своєї державності. Маючи 85 років, пані Ярослава, незважаючи на свій поважний вік, знову вилетіла літаком з Канади до рідного краю. І зустрічали її 2008 року не лише в Чернівцях, а й у Тернополі. Саме тоді я й познайомився з українкою, яка ніколи не забувала України, старалася, як могла, активно пропагувати її за океаном, допомагати своїм співвітчизникам у потребі. Пані Ярослава разом з чоловіком Михайлом виховали двох синів – Мирона й Ореста. Молодший Орест, власне, й супроводжував свою матір 2008 року Україною. Для нього це були перші відвідини землі його роду. Примітно, що одягнув він тоді батьків старий капелюх. Це був знак пам’яті про тата, який вже відійшов у вічність, але для якого все життя стало боротьбою за Українську самостійну державу, турботою про знедолених українців на материзні. Нині Орест теж уже відійшов у засвіти. Як і його тітки – Віра та Оксана.
Наймолодша із сестер Сулятицьких – Оксана у Ванкувері знайшла своє особисте щастя. Тут вона познайомилася з коханим Михайлом, теж українцем і, вийшовши за нього заміж, стала носити прізвище Єленюк, народила двох доньок Віру та Любу. Україною вона також жила до останніх своїх днів.
Захопила громадська справа
Колись Ярослава Татарнюк в одному з інтервʼю справедливо зауважила: «Не можна приїхати та забути, хто ви є й звідки ви є. Просто не можна. Крапка». Звісно, з приїздом до Канади наприкінці 1940-х років на неї чекало спочатку нелегке життя, важка фізична праця. А потім стала працювати за фахом у фармацевтичній компанії, з роками відкрила власну справу, повʼязану з фармацією. Ба, більше разом з подругою відкрила для себе також простір громадського харчування, зайнявшись певний час ресторанним бізнесом.
Але попри це, свою енергію спрямувала й на суспільно-організаційне життя української громади у Ванкувері. Її заполонила, зокрема, церковно-релігійна діяльність. Понад сорок років брала участь у роботі Ліги українських католицьких жінок Канади (ЛУКЖ), до складу якої входили кілька тисяч українок. Тривалий час навіть очолювала ЛУКЖ Нью-Вестмінської єпархії Британської Колумбії. Треба було серед іншого подбати про упорядкування архіву цієї ліги, започаткувати видання церковного вісника, створити бібліотеку тощо. Пані Ярослава також виконувала обовʼязки секретарки, культурно-освітньої референтки місцевого відділу Конгресу українців Канади, а отже, активно докладала власні старання та зусилля до втілення різних проєктів, як-от, скажімо, з підготовки й відзначення тисячоліття хрещення Руси-України, видання «Історії українських католицьких церков і прицерковних організацій у Британській Колумбії» з нагоди 100-річчя українського поселення в Країні кленового листка. До слова, власне, «за вагомий внесок в історію, культуру та розвиток Канади та українців в Канаді» Ярослава Татарнюк удостоїлася почесної медалі до 100-річчя українського поселення серед ста визначних українських осіб. Нагороджена й Шевченківською медаллю Конгресу українців Канади. Свого часу глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) вручив їй також найвищу відзнаку Папи Римського для мирян за заслуги перед Українською греко-католицькою церквою.
Повага до свого коріння
Ярослава Татарнюк робила посильний внесок і в збереження української культури за океаном. Взялася передусім збирати предмети народного мистецтва – керамічні та різьблені вироби з дерева, народну ношу. Небога Любов Лапко згадує, як її батько їздив у різні куточки України та купував автентичні народні костюми, адже пані Ярослава запрагла створити збірку українського національного одягу. Понад 20 комплектів вбрання з часом зʼявилося в її колекції. Кожен стрій представляв певний історико-етнографічний край України. За кількадесят років існування цієї збірки Ярослава Татарнюк демонструвала її на виставках у всіх провінціях Канади, а також у деяких штатах США. «Костюми кидають світло на історію!» – таке гасло обрала для цієї експозиції. В одному з інтерв’ю заокеанській пресі щодо цього колекціонерка зазначала: «Виставка показує людям, які не є з українського роду, дещо про нас. Це також може викликати зацікавленість у наших молодих людей, у нашому поколінні до поціновування, до поважання їхнього коріння та мотивації їх робити значно більше для їхньої мови й культури».
Зрештою, пані Ярослава переймалася не лише колекціями українського народного мистецтва. Сімʼя Татарнюків, скажімо, для музею осередку української культури та освіти в Канаді подбала про макет гуцульського господарського двору. Це була надзвичайно складна ручно-вирізувальна модель, яка точно відтворила гуцульську хату з усіма приміщеннями для худоби, реманенту, різних матеріалів, зберігання врожаю.
Пані Ярослава стала авторкою книги «Українські традиційні та модерні страви» українською й англійською мовами, багатьох публікацій у канадській періодиці про українське життя.
Коли ж Україна відновила 1991 року свою державну незалежність, Ярослава, Михайло Татарнюки та Оксана Єленюк поринули у доброчинну діяльність. Чимало ліків, літератури, одягу, інших необхідних речей відправили у сиротинці, школи-інтернати Тернопільщини та Буковини. Велику допомогу надали й у відновленні греко-католицького собору Успіння Пресвятої Богородиці в Чернівцях.
Пані Ярослава завжди казала, що не може не допомагати Україні. Вже після 2014 року, коли російський агресор прийшов з війною на українську землю, до Канади на реабілітацію приїхали хлопці-атовці. У церкві після Святої Літургії вона розповіла про одного з них, який на фронті зазнав пошкодження ока. Тоді для нього вдалося зібрати кілька тисяч доларів й зарадити пораненому воїну.
Ярослава Татарнюк завжди підкреслювала, що таємниця її успіху криється в завзятості й у тому, що справу, за яку бралася, завжди доводила до кінця. У своєму роду вона перша довгожителька. За словами її небоги Любові Лапко, коли мова заходить про поважні роки, пані Ярослава відповідає, що її тримає Богородиця, тож щовечора молиться з вервечкою, дякуючи Пречистій, що рятувала її у важкі часи та береже донині. Ми ж побажаємо пані Ярославі Татарнюк хай у доброму здоров’ї зустрічає свої подальші літа!
