Вулики на обійсті – понад сто років!
Олександр Щур із Іванівки на Підволочищині присвятив бджолярській справі півстоліття. Це непросте, але надзвичайно благородне захоплення розпочалося з легкої руки батька його дружини – Івана Заяця, – пише “Сільський господар”.
– Якщо ж заглянути в історію нашої родини глибше, то бджолярство у нас передається від зятя до зятя, – розповідає Олександр Анатолійович. – Мій тесть перейняв бджолярський досвід від свого тестя, а той – від свого. Усі вони пасічникували на цьому подвір’ї. Уже більш як сто років тутешнє повітря наповнене пахощами меду. Мій бджолярський стаж має вже 48 років. Спочатку я працював на пасіці лише у вихідні, коли приїжджали з дружиною до її батьків в Іванівку. Раніше ми жили в Тернополі, я працював на комбайновому заводі. Щосуботи їхали у село, допомагали по господарству і заодно я навчався у тестя бджолярської справи. Крім того, виписував спеціалізовані журнали, читав багато книг. Я і досі вчуся. Бджоли – мої найкращі вчителі.
Коли комбайновий завод припинив роботу, Олександр Щур із дружиною Марією залишили Тернопіль і перебралися жити у село. Певний час чоловік разом із тестем працював на колгоспній пасіці, а після розпаду колгоспу повністю присвятив себе домашнім бджолам.
– Нині тримаю більш як сорок сімей. Небагато, але цілком вистачає, щоб бути зайнятим від ранку до вечора, – каже Олександр Анатолійович. – Крім того, доглядаємо з дружиною ще й невеличку господарку.
Господаря пасіки ми застали за роботою. Хоча того дня й була неділя, та Олександр Анатолійович каже, що у бджіл і пасічників нема ні свят, ні вихідних. Навіть узимку господар має роботу: то вулики ремонтує, то рамки майструє.
– Саме тепер розпочинається медовий сезон, – каже чоловік. – Перший невеличкий взяток бджілки дали нам у другій декаді травня. Тоді відкачав для себе з деяких вуликів трохи свіжого меду з різнотрав’я, ріпаку та гірчиці. Ще рано говорити про цьогорічний урожай. Підсумки підіб’ємо восени. Все залежить від погоди та медоносів. Цього сезону сподіваємося на хороший урожай ріпакового меду, бо поблизу є багато насаджень цієї культури. Торік переважав соняшниковий, бо довкола були соняшникові поля. Уже невдовзі зацвіте акація, а за нею – липа – дуже цінний медонос. Пам’ятаю, як років сорок тому місцеві пасічники два сезони підряд збирали мед із червоної конюшини. Він був надзвичайно ароматний і смачний. Своєю консистенцією нагадував масло. Відтоді я більше такого ніколи не куштував.
На пасіці Олександр Анатолійович господарює переважно сам. Лише коли треба качати мед, то на допомогу кличе дружину.
– Дехто думає: бджоли наносили меду, але насправді це велика праця, і займатися пасікою може лише той, хто її дуже любить, – каже чоловік. – А коли вже захворієш цією любов’ю, то вилікуватися від неї неможливо. Бджоли для мене – це і робота, і відпочинок, і здоров’я. Дзижчання цих Божих комах заспокоює. Пахощі меду надихають. Я уже й забув про смак цукру. Коли п’ю чай чи каву, то обов’язково покладу до рота ложечку запашного меду. Цей продукт – як живий бальзам для тіла і душі.
Марія Безкоровайна
Мітки: бджоли, історія життя, пасіка
