Отець Василь – уродженець міста Борщів Тернопільської області. У молодості під впливом двоюрідного брата вирішив присвятити своє життя служінню Богу. Після армії закінчив духовну семінарію та 13 років був священником на рідній Тернопільщині. В середині 2000-х Василь Вирозуб вирішив змінити звичний побут та перебратися до Криму. Однак волею долі опинився в Одесі: під час подорожі його авто пограбували у придорожньому кафе. Священнослужитель звернувся до одеського єпископа, а той запропонував служіння у Свято-Троїцькому храмі.
Отець Василь брав активну участь у Революції гідності (Євромайдані). Після початку війни на Сході України регулярно їздив на передову: причащав, сповідував, служив літургії. В повномасштабну війну з Росією, як і багато хто, до кінця не вірив. Однак настало 24 лютого 2022 року.
- Як ви емоційно сприйняли повномасштабне вторгнення ворога? Чи очікували, що таке може статися?
-Не очікував, був скоріше страх. Мені здається, багато хто думав, що Путіну не дозволять напасти на Україну ні його генерали, ні його політична еліта, ні його спонсори-мільярдери, бо всі ж розуміли, що це буде велика проблема для Росії.
Мої перші думки були змішані: якийсь абсурд, він цього не міг зробити! Таке почуття було десь перші півдня. Я подзвонив десь о 4-й знайомому військовому і кажу: що це за обстріли? Він відповідає: росіяни пішли на прорив у Чонгарі, Путін розпочав війну. Для мене це було шоком. Його оточення, російське суспільство… Я повторюся, я був впевнений що його зупинять. На сьогодні ми всі зрозуміли: вони всі – колективний Путін.
Приводити думки у гармонію із собою часу не було. Отець Василь вирушив до штабу районної тероборони, де у перші дні війни допомагав виготовляти коктейлі Молотова. 25 лютого для священика стало передвісником вкрай важливої місії – порятунку людей на окупованій території.
– Зранку до мене подзвонив капітан ВМС України та запитав, чи зможу я поїхати на Зміїний [острів у Чорному морі в територіальних водах України. Був окупований у першу добу війни – ред.] і евакуювати двох цивільних спостерігачів маяка та 13 загиблих прикордонників [як з’ясувалося потім, військові залишилися живі й потрапили в російський полон – ред.]. Точніше, він запитав, кого я можу порекомендувати туди відправити. Я визвався туди їхати сам. Я зідзвонився із капеланом 35-ї бригади Олександром Щоковим, пізніше приєдналися ще дві людини, третій капелан та медик, я захопив мішки для евакуації 200-х і десь об 11-й ми вже рухалися на борту корабля “Сапфір” у напрямку Зміїного.
По дорозі ми побачили підбитий корабель, який подавав команду SOS, але там вже нікого не було. Потім ми повернулися на дозаправку. Об 11-й ночі ми знову рухалися у бік Зміїного. А о 7-й ранку нам була дана команда з крейсера “Москва”, щоб ми кинули якір, інакше нас буде розстріляно.
Доглядова група прибула на борт. Десь 4,5 години їхні спецназівці проводили обшуки. Потім протягом доби були допити на борту. В нас забрали всі гаджети. Сказали, що нас доправлять до Криму. Я запитую: як це до Криму? А відустять коли? Він відповідає: або відразу, або по завершенні спецоперації. Я знову питаю: як так: операція ж може йти і місяць, і два, і півроку, і рік? Їхній старший мені так з ухмилкою каже: ти що, піп?! Які півроку-рік?? Ти подивись на цю потужність! І показує мені на крейсер “Москва”. 7-8 днів максимум.
Коли росіяни побачили, що на борту зброї немає, то трохи заспокоїлися. Посадили нас на броньований катер та завезли в Крим. Там посадили на гауптвахту, де ми пробули 11 діб. Постійні допити-передопити – по 5 годин на добу.
- Про що саме Вас питали?
Головне питання, яке мені постійно задавали: у якому відділі СБУ я працюю. Задачі, розвідка, шпіонаж – всі питання крутилися навколо цього. Відзначу, що нас там фізично не катували, але постійно намагалися давити психологічно. Ми не знали, що відбувається в Україні. Тож нам розповідали, що Зеленський вже втік, всі здаються, російські війська майже увійшли у Київ і таке інше.
Після 11 діб допитів військовополонених (хоча росіяни їх називали “затриманими”) сталася дійсно радісна подія. Наша рятувальна команда побачила хлопців зі Зміїного, яких вважали загиблими. Вони були у полоні і також перебували в окупованому Криму. Але на цьому будь-які світлі плями закінчилися. Усіх військовополонених – зі Зміїного, Чонгара, з-під Маріуполя, цивільних людей – загалом в районі 200 чоловік зібрали в один літак і перевезли до Шебекіно Бєлгородської області РФ.
-У Шебекіно було таке собі наметове містечко для полонених, десь 20-25 наметів. Ми там були найперші. Потім інші почали прибувати. Можете уявити: ми з Одеси вийшли, коли температура була +8. Коли ми прибули в Шебекіно, там було -22. І нас усіх на той мороз по кілька десятків в один намет. Там вже розвідка, контррозвідка займалися, були зовсім інші допити.
Я спочатку не зрозумів усю серйозність ситуації. Вони мені кажуть: будете співпрацювати, зараз створюємо перемовну групу з українськими військовими і ви будете у тій групі. Я жартома відповідаю: хлопці, та я не проти, але ж 11 діб без душу, смердю, я так не можу з Володимиром говорити. Вони: з яким ще Володомиром? Відповідаю: ну з яким – Путіним, звісно. Мені потім цей прикол боком виліз. Мене руки за спину і вгору як потягнули, а потім прикладом давай бити.
До цього думав, навіщо їм піп, потримають та відпустять. А тут вперше стало боляче та страшно. У мене ще хлопці молоді в наметі, дивляться на мене, а я побитий, кров тече. Питають: ну що там? А я кажу: та нічого, ну москаль і москаль, скоти такі, що поробиш. Стою і ноги трясуться, боляче, страшно, холодно, їсти хочеться (нам перші кілька діб давали тільки чай і недоварену рисову кашу, яку неможна їсти), а біля мене стоїть молодий пацанчик, років 24-25, з 35-ї бригади, морпіх наш, а в очах страху немає, розумієш? І я тоді взяв себе в руки, бо як я, старий батюшка, цій дитині міг показати, що боюсь якогось москаля?
- З цього моменту й почалося те пекло, яке Ви пережили?
-Оо, катувати вони вміють – ефективно і різноманітно. Ставили на шпагат головою впритул до стіни. Називається розтяжка. Один сідає на тебе з одного боку, інший – з іншого, так щоб сухожилля почали рватися. Під час цього тебе б’ють тактичними перчатками або дубинкою по нирках і в голову. Коли тебе б’ють в голову, то ти обличчям влітаєш в стіну, починає текти кров з носа, ти вже увесь у тій кривавій юшці. Під час цього також могли бити електрошокером. Причому старалися вдарити по нирках, геніталіях або під вухо, щоб тебе відразу скрутило. Біль був такий, що не передати словами.
Кидали у карцер. Він називається “рєзінка”. Там в середині десь градусів +7. Це кімната десь 2,5 на 3,5 м, немає ані провітрювання, ані вентиляції, все обшито гумою. Немає ані води, ані унітазу, нічого. Тебе роздягають догола і туди кидають. А там вже звісно хтось був до цього, хтось ходив по-великому, хтось по-маленькому. Всі ці екскременти у тебе під ногами. Відповідні випари починають розїдати тобі легеневу систему. За півдоби починаєш кашляти гноєм. І ти не можеш навіть сісти, нагріваєш собі одне місце, бо холодно, і так стоїш. Без їжі, без води, без сну я там вистояв 3,5 доби. Після цього тебе знов виводять на допити – і знову б’ють, і знову струмом, і знову дубинкою… Катувати вони навчилися.
Ще нігті підривали. Коли ти на колінах і руки за спиною починають вивертати нігті. Один ніготь мені цвяхом підривали, а інший… Є такі круглогубці. Один гострий кінчик він заганяє під ніготь і починає крутити – в один бік, а потім в інший.
- Ви казали їм про Женевську конвенцію, про права військовополонених?
-Друже мій… Там немає ніяких прав, правил чи конвенцій. Це – недолюди. Століттями була асиміляція, але ми не змогли їх олюднити. Вони як були ордою, так і залишилися. Мене питають, чи я їх пробачаю? Напевно, так. Бо я християнин, я вчу своїх прихожан прощати. Але прощати не тому, що я маю бути добрим до москаля, а тому, що я хочу спасіння душі. Життя – це мить перед вічністю. Заради вічності ми тут і живемо, проходимо ці випробування. І пробачити ми маємо тому, щоб не осквернити злобою і ненавистю свою душу. Бог їх все одно покарає. Можливо, і нашими руками. А завдання священиків не впустити в серця злобу, щоб наші діти не виростали ордою. Щоб ми не стали як вони.
- Чи допускали до вас правозахисників чи Червоний Хрест?
-Я якось брав участь в одному заході, там були присутні представники Червоного Хреста. Я їм кажу, ви як єдиноріг. Питають: чому? Бо він наче такий гарний, всі чули, але ніхто не бачив. От і вас в Росії ніхто не бачив. А в Україні ви ходите з лінійкою й перевіряєте скільки сантиметрів ліжка від стіни, скільки калорій у борщику для російських полонених. Де ви були, коли в Оленівці спалювали понад 50 азовців? Де ви були, коли нас в Росії катували? Чому я вас там не бачив? Не було там нікого. Для нас полон – це повільна смерть.
Історія з обміном отця Василя досі залишається утаємниченою – навіть для нього самого. Відомо тільки, що 12 разів саме його звільнення зривалося з певних причин.
- Розкажіть, що Вам відомо про обмін, завдяки якому Ви знову опинилися в Україні?
-Я по сьогоднішній день тероризую Ірину Верещук [віцепрем’єр-міністр — міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України – ред.], щоб розповіла, як вона мене обміняла. Не хоче розповідати. Каже, тільки після війни, отче. З Вами, каже, було дуже складно. Не треба було кричати “Слава Україні!” у СІЗО та співати “Червону калину”.
- Що би Ви могли сказати зараз, переживши полон, побачивши ці майже 2,5 роки повномасштабного вторгнення Росії в Україну? Можливо, Ви переосмислили деякі речі, можливо, на щось почали дивитися інакше?
-Ми однозначно повинні перемогти. Зобов’язані. Якщо вони захоплять Україну, то шансу нам не дадуть. Вони знищать все, що буде пов’язано з Україною. У нас немає часу на якісь відпочинки, якісь передихи, все має бути заради перемоги. І це стосується кожного!
Мітки: інтерв'ю, полон, священник
