Отець Василь брав активну участь у Революції гідності (Євромайдані). Після початку війни на Сході України регулярно їздив на передову: причащав, сповідував, служив літургії. В повномасштабну війну з Росією, як і багато хто, до кінця не вірив. Однак настало 24 лютого 2022 року.

• Як ви емоційно сприйняли повномасштабне вторгнення ворога? Чи очікували, що таке може статися?

-Не очікував, був скоріше страх. Мені здається, багато хто думав, що Путіну не дозволять напасти на Україну ні його генерали, ні його політична еліта, ні його спонсори-мільярдери, бо всі ж розуміли, що це буде велика проблема для Росії.

Мої перші думки були змішані: якийсь абсурд, він цього не міг зробити! Таке почуття було десь перші півдня. Я подзвонив десь о 4-й знайомому військовому і кажу: що це за обстріли? Він відповідає: росіяни пішли на прорив у Чонгарі, Путін розпочав війну. Для мене це було шоком. Його оточення, російське суспільство… Я повторюся, я був впевнений що його зупинять. На сьогодні ми всі зрозуміли: вони всі – колективний Путін. 

Приводити думки у гармонію із собою часу не було. Отець Василь вирушив до штабу районної тероборони, де у перші дні війни допомагав виготовляти коктейлі Молотова. 25 лютого для священика стало передвісником вкрай важливої місії – порятунку людей на окупованій території. 

– Зранку до мене подзвонив капітан ВМС України та запитав, чи зможу я поїхати на Зміїний [острів у Чорному морі в територіальних водах України. Був окупований у першу добу війни – ред.] і евакуювати двох цивільних спостерігачів маяка та 13 загиблих прикордонників [як з’ясувалося потім, військові залишилися живі й потрапили в російський полон – ред.]. Точніше, він запитав, кого я можу порекомендувати туди відправити. Я визвався туди їхати сам. Я зідзвонився із капеланом 35-ї бригади Олександром Щоковим, пізніше приєдналися ще дві людини, третій капелан та медик, я захопив мішки для евакуації 200-х і десь об 11-й ми вже рухалися на борту корабля “Сапфір” у напрямку Зміїного. 

По дорозі ми побачили підбитий корабель, який подавав команду SOS, але там вже нікого не було. Потім ми повернулися на дозаправку. Об 11-й ночі ми знову рухалися у бік Зміїного. А о 7-й ранку нам була дана команда з крейсера “Москва”, щоб ми кинули якір, інакше нас буде розстріляно. 

Доглядова група прибула на борт. Десь 4,5 години їхні спецназівці проводили обшуки. Потім протягом доби були допити на борту. В нас забрали всі гаджети. Сказали, що нас доправлять до Криму. Я запитую: як це до Криму? А відустять коли? Він відповідає: або відразу, або по завершенні спецоперації. Я знову питаю: як так: операція ж може йти і місяць, і два, і півроку, і рік? Їхній старший мені так з ухмилкою каже: ти що, піп?! Які півроку-рік?? Ти подивись на цю потужність! І показує мені на крейсер “Москва”. 7-8 днів максимум.

Коли росіяни побачили, що на борту зброї немає, то трохи заспокоїлися. Посадили нас на броньований катер та завезли в Крим. Там посадили на гауптвахту, де ми пробули 11 діб. Постійні допити-передопити – по 5 годин на добу. 

 

• Про що саме Вас питали?

Головне питання, яке мені постійно задавали: у якому відділі СБУ я працюю. Задачі, розвідка, шпіонаж – всі питання крутилися навколо цього. Відзначу, що нас там фізично не катували, але постійно намагалися давити психологічно. Ми не знали, що відбувається в Україні. Тож нам розповідали, що Зеленський вже втік, всі здаються, російські війська майже увійшли у Київ і таке інше. 

Після 11 діб допитів військовополонених (хоча росіяни їх називали “затриманими”) сталася дійсно радісна подія. Наша рятувальна команда побачила хлопців зі Зміїного, яких вважали загиблими. Вони були у полоні і також перебували в окупованому Криму. Але на цьому будь-які світлі плями закінчилися. Усіх військовополонених – зі Зміїного, Чонгара, з-під Маріуполя, цивільних людей – загалом в районі 200 чоловік зібрали в один літак і перевезли до Шебекіно Бєлгородської області РФ. 

-У Шебекіно було таке собі наметове містечко для полонених, десь 20-25 наметів. Ми там були найперші. Потім інші почали прибувати. Можете уявити: ми з Одеси вийшли, коли температура була +8. Коли ми прибули в Шебекіно, там було -22. І нас усіх на той мороз по кілька десятків в один намет. Там вже розвідка, контррозвідка займалися, були зовсім інші допити. 

Я спочатку не зрозумів усю серйозність ситуації. Вони мені кажуть: будете співпрацювати, зараз створюємо перемовну групу з українськими військовими і ви будете у тій групі. Я жартома відповідаю: хлопці, та я не проти, але ж 11 діб без душу, смердю, я так не можу з Володимиром говорити. Вони: з яким ще Володомиром? Відповідаю: ну з яким – Путіним, звісно. Мені потім цей прикол боком виліз. Мене руки за спину і вгору як потягнули, а потім прикладом давай бити.

До цього думав, навіщо їм піп, потримають та відпустять. А тут вперше стало боляче та страшно. У мене ще хлопці молоді в наметі, дивляться на мене, а я побитий, кров тече. Питають: ну що там? А я кажу: та нічого, ну москаль і москаль, скоти такі, що поробиш. Стою і ноги трясуться, боляче, страшно, холодно, їсти хочеться (нам перші кілька діб давали тільки чай і недоварену рисову кашу, яку неможна їсти), а біля мене стоїть молодий пацанчик, років 24-25, з 35-ї бригади, морпіх наш, а в очах страху немає, розумієш? І я тоді взяв себе в руки, бо як я, старий батюшка, цій дитині міг показати, що боюсь якогось москаля? 

• З цього моменту й почалося те пекло, яке Ви пережили?

-Оо, катувати вони вміють – ефективно і різноманітно. Ставили на шпагат головою впритул до стіни. Називається розтяжка. Один сідає на тебе з одного боку, інший – з іншого, так щоб сухожилля почали рватися. Під час цього тебе б’ють тактичними перчатками або дубинкою по нирках і в голову. Коли тебе б’ють в голову, то ти обличчям влітаєш в стіну, починає текти кров з носа, ти вже увесь у тій кривавій юшці. Під час цього також могли бити електрошокером. Причому старалися вдарити по нирках, геніталіях або під вухо, щоб тебе відразу скрутило. Біль був такий, що не передати словами. 

Кидали у карцер. Він називається “рєзінка”. Там в середині десь градусів +7. Це кімната десь 2,5 на 3,5 м, немає ані провітрювання, ані вентиляції, все обшито гумою. Немає ані води, ані унітазу, нічого. Тебе роздягають догола і туди кидають. А там вже звісно хтось був до цього, хтось ходив по-великому, хтось по-маленькому. Всі ці екскременти у тебе під ногами. Відповідні випари починають розїдати тобі легеневу систему. За півдоби починаєш кашляти гноєм. І ти не можеш навіть сісти, нагріваєш собі одне місце, бо холодно, і так стоїш. Без їжі, без води, без сну я там вистояв 3,5 доби. Після цього тебе знов виводять на допити – і знову б’ють, і знову струмом, і знову дубинкою… Катувати вони навчилися.

Ще нігті підривали. Коли ти на колінах і руки за спиною починають вивертати нігті. Один ніготь мені цвяхом підривали, а інший… Є такі круглогубці. Один гострий кінчик він заганяє під ніготь і починає крутити – в один бік, а потім в інший. 

 

• Ви казали їм про Женевську конвенцію, про права військовополонених?

-Друже мій… Там немає ніяких прав, правил чи конвенцій. Це – недолюди. Століттями була асиміляція, але ми не змогли їх олюднити. Вони як були ордою, так і залишилися. Мене питають, чи я їх пробачаю? Напевно, так. Бо я християнин, я вчу своїх прихожан прощати. Але прощати не тому, що я маю бути добрим до москаля, а тому, що я хочу спасіння душі. Життя – це мить перед вічністю. Заради вічності ми тут і живемо, проходимо ці випробування. І пробачити ми маємо тому, щоб не осквернити злобою і ненавистю свою душу. Бог їх все одно покарає. Можливо, і нашими руками. А завдання священиків не впустити в серця злобу, щоб наші діти не виростали ордою. Щоб ми не стали як вони. 

 

• Чи допускали до вас правозахисників чи Червоний Хрест? 

-Я якось брав участь в одному заході, там були присутні представники Червоного Хреста. Я їм кажу, ви як єдиноріг. Питають: чому? Бо він наче такий гарний, всі чули, але ніхто не бачив. От і вас в Росії ніхто не бачив. А в Україні ви ходите з лінійкою й перевіряєте скільки сантиметрів ліжка від стіни, скільки калорій у борщику для російських полонених. Де ви були, коли в Оленівці спалювали понад 50 азовців? Де ви були, коли нас в Росії катували? Чому я вас там не бачив? Не було там нікого. Для нас полон – це повільна смерть. 

 

Історія з обміном отця Василя досі залишається утаємниченою – навіть для нього самого. Відомо тільки, що 12 разів саме його звільнення зривалося з певних причин.

• Розкажіть, що Вам відомо про обмін, завдяки якому Ви знову опинилися в Україні?

-Я по сьогоднішній день тероризую Ірину Верещук [віцепрем’єр-міністр — міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України – ред.], щоб розповіла, як вона мене обміняла. Не хоче розповідати. Каже, тільки після війни, отче. З Вами, каже, було дуже складно. Не треба було кричати “Слава Україні!” у СІЗО та співати “Червону калину”. 

• Що би Ви могли сказати зараз, переживши полон, побачивши ці майже 2,5 роки повномасштабного вторгнення Росії в Україну? Можливо, Ви переосмислили деякі речі, можливо, на щось почали дивитися інакше? 

 -Ми однозначно повинні перемогти. Зобов’язані. Якщо вони захоплять Україну, то шансу нам не дадуть. Вони знищать все, що буде пов’язано з Україною. У нас немає часу на якісь відпочинки, якісь передихи, все має бути заради перемоги. І це стосується кожного!

Запис Для нас полон – це повільна смерть: священник з Тернопільщини про своє 70-денне пекло спершу з'явиться на обласТь.

«Хата у сусідніх Гадинківцях, – розповідає пан Ярослав, – Пропонував людям жити безкоштовно. Не погодилися, бо стара хата. Якби у ній ще проживали люди, то вона була б придатною ще 30-40 років. Моя родичка померла і після того на стінах з’явилися тріщини, хата стала розсуватися. Тому вирішив розібрати, а на тому місці може з часом збудую щось нове».

Восени Ярослав Угляр поліз на горище успадкованої хати. Порадила родичка, яка жила там в дитинстві. Сказала, що на горищі мають бути книжки.

«Я дійсно побачив ящик із книжками, – продовжує. – Старі шкільні підручники в павутинні і пилюці. Нічого цікавого не знайшов. Лише побачив пожовклу і пошарпану книжку. Взяв її до рук, а це – книжка Себастьяна Кнейпа «Моє водолікування». Видана польською мовою. Я дуже здивувався».

Пан Ярослав давно цікавився книжкою «Моє водолікування» Себастьяна Кнейпа. Ще 45 років тому він шукав інформацію про цей метод. Згодом, в час інтернету надибував уривки аудіокниги.

«Удома погортав знайдену книжку, – розповідає підприємець. – Деякі рядки і цілі абзаци підкреслені. Отже цією книжкою в сім’ї мого діда і прадіда активно користувалися. Зрозумів, що мої предки читали не лише молитовники і церковні книжки. Вона видана польською мовою понад 100 років тому у Моршині».

Подвір’я і хата, в якій Ярослав Угляр знайшов книжку, цінні для нього. Звідти походить його рід.

«Збудував хату прадід Антон по татовій лінії, – продовжує пан Ярослав. – Він був війтом у селі. Усі його діти виросли здоровими і розумними. У тій хаті народився дід Михайло. Прожив у ній до 24 років. Він був господарем, мав поле. Потім після Другої світової війни став першим головою колгоспу у селі. Якщо був би не дбайливим чи немудрим, його б не обрали. Як знаєш, чим займався твій дід чи прадід, то не маєш права бути гіршим від нього. Коли розумієш, що він щось творив, примножував, то живеш з тим і тягнешся до того рівня. Усі родичі були прогресивними. Усвідомлення цього мене гріє. Навіть моя мама прожила 99 років при доброму здоров’ї і повноцінній пам’яті. Сподіваюся, що таким же міцним буду я і мої діти. Мама недавно померла. Досі є відчуття її підтримки. Іноді в якихось труднощах чи проблемах подумки кажу їй: «Мамо, ви ближче до Бога, просіть, щоб ця проблема перестала бути для мене проблемою». Відчуваю, що вона мені допомагає. Моя мама – з простої селянської родини, та закінчила Тернопільську гімназію. Усе життя була мудрою, доброю і сильною».

Ярослав Угляр час від часу перечитує книжку, яку знайшов на горищі. Дивиться, які фрази хтось із родичів підкреслив 80 чи 100 років тому.

«Себастьян Кнейп рекомендував ходити босими по росі, по землі, камінцях, снігу, – розповідає. – Суцільні практичні поради. Пише, що не треба переїдати. Кнейп у цій книжці десятки разів наголошує, що потрібно їсти лише просту, не перероблену їжу. Радить вживати різні каші, яйця, молочні продукти, овочі і фрукти. Сподобалася фраза з книжки: «Ніколи не лягай спати у непротвіреній хаті. Не натягай на себе багато одягу, рухайся». Кнейп вчить, як жити у здоров’ї. Як загартовувати дітей. Як себе лікувати. Звичайні, практичні речі, які доступні кожному.

Підприємець каже, що читає не лише Кнейпа, а й багатьох авторів.

«Як нічого не читати, то так і лишаємося на тому ж рівні, – розповідає. – Книжки – це паливо для нашого розуму. Якщо вдається прочитати 30-40 сторінок в день, то таке враження, що мозок працює інакше. Недавно читав «Старий і море» Ернеста Гемінгвея. Вразив епізод, як риба тягала головного героя в човні і покалічила йому руку. Він дивиться на закривавлену руку і каже: «Сіль вилікує усе». Далі герой пливе до берега – однією рукою веслує, а другу опустив у солону воду. Мені відгукнулася ця фраза, що сіль вилікує усе. Я з цими думками ходжу. Адже ропа, яка є у нашому комплексі, у два-три рази має більше солі, ніж морська вода.

Читав перед тим Пауло Куельо «Алхімік», – продовжує Ярослав Угляр. – Там багато дороговказів. Наприклад, якщо задумав щось зробити, маєш ідею, ціль, то весь Всесвіт змовиться, щоби тобі в цьому допомогти. Не раз переконувався в тому. Коли ще учора щось було неможливим, задум лише на рівні ідеї, то сьогодні це стає можливим. Справді, наче змовилися люди і обставини. Хтось щось порадить, підкаже. Головне, мати ціль. Якщо маєш ідею, бажання, то не нарікай, що немає грошей, немає людей, ресурсів, час не той. Як хочеш щось зробити, дій. У нас у багатьох ще закладене в головах оце совдепівське, що ми маємо стояти на конвеєрі і працювати на когось. Джек Лондон колись писав про англійців: «Горджуся своєю нацією, нацією підприємців».

Запис На горищі успадкованої хати житель Тернопільщини знайшов сторічну книгу спершу з'явиться на обласТь.

“Хоч триває війна, ми зустріли Різдво. Раділи й сумували водночас, адже у багатьох домівках відсутні наші чоловіки-воїни. Багато з них, на жаль, відзначають зимові свята на небесах, це боляче та сумно. Але ми ходимо до храму, колядуємо з церковним хором, де я зараз співаю. Можливо, колись разом із хористами заспіваємо й мою колядку. Я сама написала слова та музику, з записом допоміг Іван Водвуд”.

Ірина Дукельська працює також у творчому дуеті з молодою виконавицею Елеонорою Атаманчук. Вони разом записали пісню про війну.

“На той час ми з дітками перебували у Польщі. Я там написала вірші, Елеонора виявила бажання створити з них пісню. Я погодилася і ми зробили дует. Усе організовували онлайн, а коли повернулися з дітками, записали її. Я просто не могла довго бути поза Україною, дуже сумувала. Та й чоловік мій військовий. Зізнаюся, це було складне рішення – залишити свою домівку. Але діти були змучені постійними повітряними тривогами, які подеколи тривали 3-4 години. Проте у Польщі мені було тужливо за ріднею. Тому, коли ми перетнули кордон назад в Україну, то плакали від радості, хоча поляки нас дуже підтримували. Коли вони чули, що ми на вулиці розмовляли українською мовою, відразу цікавилися, пропонували допомогу”.

В інтерв’ю Українському радіо Тернопіль жінка розповіла також про своє ставлення до мовного питання в умовах війни.

“Мова – наша зброя. Я вважаю, що наша мова – українська, в Україні все має бути українське. Я дуже прихильна до людей, які змінили свою думку, переглянули свої погляди й почали переходити на українську мову. На мою думку, це – свідомі люди. І на цю тему в мене теж є авторські вірші”.

Творчість приносить радість Ірині Дукельській. Позитивно до цього ставляться і її діти.

“Для моїх дітей це нормально, що їхня мама пише. Я можу їх покласти спати, а сама починаю писати. Вони, напевно, іншої мами не уявляють. Я – творча людина, емоційна. Можливо, у майбутньому будемо разом співати, виконувати пісні. Старша Анастасія співає, виступає в Будинку культури, бере участь у виставах. Молодша теж уже співає, колядує. Головне, щоби моя творчість приносила людям радість”.

Цьогоріч Ірина Дукельська планує випустити поетичну збірку та написати нові пісні.

Запис Тернополянка представила нову колядку спершу з'явиться на обласТь.

За його словами, так музиканти піднімають у час війни бойовий дух українців.

“Ми уже три роки активно записуємо різноманітні різдвяні пісні та плануємо це робити надалі. А своїм “Щедриком” захотіли віддати шану видатному українському композиторові Миколі Леонтовичу. Твір ми дещо змінили, зокрема, доставили слова про Україну. Автором цього фрагменту є наша вокалістка Мар’яна Гордій. У цій пісенній вставці ми хотіли показати, що наші кордони неподільні, а країна єдина та обов’язково переможе!”.

“Bugs & Bunni” готує представлення відеокліпу до “Щедрика”. Музиканти знімалися в ньому у старовинних українських строях 1900-го року. Вони із колекції тернополянки Віри Матковської.

“Наші зйомки відбулася на дуже цікавій локації. У селі Настасів. Ми знімали у старовинній шевченківській хаті. Було зимно, адже ми були в сорочках по голому тілі, але нас зігрівав генератор. Готові потерпіти, лише, щоб люди побачили й оцінили нашу обробку. До слова, ми майже усі викладаємо у музичній школі, де теж навчаємо дітей колядок. Часто займаємося при свічках, проте діток це не лякає. А на Святвечір колядуємо у родинному колі, то така добра традиція, яка об’єднує усіх українців”, – каже бандуристка Марія Маличок.

Музиканти також беруть участь у благодійних заходах на підтримку ЗСУ.

“Знаєте, дивовижно, але війна зробила так, що більше українського стало, ми об’єдналися ще сильніше. І Росія, яка напала на нас, це бачить. Адже раніше у світі Україну могли сплутати із Росією, а тепер уже точно знають, хто є хто. І оскільки країна-агресор полюбляє щось вкрасти в інших народів, зокрема, культурну спадщину, ми вкотре нагадали про наш “Щедрик” та інші колядки. До речі, у нашому репертуарі є й інші обрядові пісні, зокрема “Ой, сивая, зозуленька”, “Тиха ніч, свята ніч”. Це дві колядки, які є у нашому доробку, але ми працюємо над новими”, – розповів  Назар Каспрук.

Запис Тернопільський гурт переспівав “Щедрик” по-новому (ВІДЕО) спершу з'явиться на обласТь.

Він розповів, що різьбою по дереву займається 40 років.

“Перші мої різці, здається, мій дід подарував. Починав років з 12-ти різати. Сліди на руках ще полишалися, коли я бабі ложку різав в селі”.

За професією він столяр-верстатник. Працював у школі народних ремесел. Зараз має власну майстерню, де створює дерев’яні вироби. За 40 років виготовив 10 іконостасів. Його роботи є в церквах Тернополя, Києва, Донецька.

Чоловік розповів, до 2014 року виконував замовлення в храмах Москви.

“З початком війни, усі зв’язки з Росією обірвав. Прірва. Прірва між нами”, – каже майстер.

Коли почалася повномасштабна війна, чоловік добровольцем пішов на фронт.

“Двадцять четвертого числа – це шок був для всіх. На другий день починав щось думати. І на третій день вранці я вже прибув, записаний у військову частину, почалась служба. Ми були і в Харківській, і в Донецькій областях”.

Найбільше тоді хвилювався за рідних, які лишились у Тернополі, зокрема за дружину, сина та 85-річного батька.

“Доводилось попереджати, що зв’язку може не бути і 10 днів. Хоча я йому від першого дня брехав, що я в Хмельницькій області на блокпості”.

За його словами, на війні підбадьорювала підтримка місцевих жителів та волонтерів.

“Як вони нас бачили, щось домашнє приготували – принесли поїсти. Ми в свою чергу їх годували. Тушківки, які залишилися, ми розвозили по селах. Волонтери – це окрема розмова. Якби не вони, нам би було дуже кисло. Ну, і наші хлопці. Вони – найкращі. Дзвінок другу – приїжджає машина. Одна, друга. Ми ж їхали туди на автобусах, а зараз в хлопців 4-місний джип”.

Запис На Тернопільщині чоловік повернувся з фронту й зайнявся різьбярством спершу з'явиться на обласТь.

Вона розповіла, що вишиває понад 20 років, ремесло перейняла від матері.

Жінка створює біжутерію, ялинкові прикраси у техніці мікровишивки, а нещодавно почала закодовувати у вишивці слова.

“Натрапила в інтернеті на книжку Володимира Підгірняка, яка називалася “Текстова вишивка або Бродівське письмо”. Автор родом з міста Броди. Він досліджував вишивку своєї місцевості і Прикарпаття. І він дійшов висновку, що народна вишивка має свої закономірності, можна її прочитати”, – розповіла Оксана Купецька.

Згодом жінка натрапила на абетку, кожна літера в якій означає певний символ у вишивці. Тоді почала створювати вишиті слова.

За її словами, слова у вишиті символи кодують також спеціальні програми.

Майстриня каже, у вишитих речах кодували ім’я власника, дату і місце народження.

“Літери можна розташовувати у довільному порядку, а також дублювати їх. Головне правило, щоб узор починався з центру. Потім він має бути симетричним на чотири боки”.

Із вишитим словом “Україна” вона створює браслети. Майстриня виготовляє патріотичні значки та інші обереги у жовто-блакитних кольорах. Дарує їх друзям та продає на благодійних аукціонах, а кошти перераховує на армію.

“У мене є друг, він зараз закордоном, возить великі вантажівки і хоче, щоб здалеку було видно, що він з України. І він попросив тут головні символи українські вишити”.

Для знайомих молодят Оксана Купецька вишила браслети-обереги.

“Закодувала слова “любов”, “злагода”, “мир”, “щастя”, “турбота” й інші такі чудові слова”.

Має майстриня й один ще не завершений виріб.

“Це для моєї подруги, яка, на жаль, через пожежу втратила дім. Тому, окрім гарних побажань – мир, добро, любов, щастя, тут ще є слово “дім”.

На одному з її браслетів закодована фраза “Жити сьогодні”. Свої вироби із закодованими словами-побажаннями вишивальниця дарує рідним та друзям у різних країнах.

Запис Майстриння з Тернопільщини кодує слова у вишивці спершу з'явиться на обласТь.

Донька навчила мене малювати олійними фарбами, – пригадує пані Оля. – Я допомагала їй з картиною і крок за кроком поверталася до свого дитячого захоплення. Почала удосконалювати свої вміння, вчилася онлайн. Коли виставила свої перші картини в соцмережах, то багато людей почали мене підтримувати, захоплюватися моїми роботами. Це стало стимулом продовжувати. Сьогодні мої картини радо купують закордонні замовники, вдома у мене лише кілька полотен. Все, що я створюю, продаю. Радію, що мої роботи подобаються людям. І далі вчуся живопису та іконопису. Дуже чекаю закінчення війни, аби офлайн зустрітися зі своїми вчителями і навчатися.

У доробку Ольги Кавун багато картин в українській тематиці. Художниця зізнається, для неї дуже важливо відображати на полотні українську культуру і традиції, вишивку, автентичність нашої нації. Син пані Олі підписав контракт із ЗСУ ще до 24 лютого, чоловік, який вже захищав Україну у 2014-2015 роках, у перші дні після повномаштабного вторгнення знову пішов на війну добровольцем.

Дуже хвилююся за них, і саме творчість допомагає подолати тривожні думки і переживання, – зізнається пані Оля. – Творчість допомагає переключити увагу, заспокоїтися і опанувати себе. Я вмикаю музику і малюю.

Саме після повномасштабного вторгнення росії 24 лютого Ольга Кавун почала писати ікони, на яких зображена Пречиста Діва у вишиванці. Назвала цю серію “Українська Богородиця”. Ці полотна надовго не залишаються в майстерні художниці – їх продають на аукціонах, аби виручити кошти для допомоги ЗСУ.

Жодна ікона не схожа одна на одну, – каже пані Оля. – Щоразу обираю різну вишивку, створюю інше обличчя, вкладаю душу і переживання. Організовую виставки і продаю картини, щоб купити дрон для сина. Поки що ми зібрали менше половини коштів. Але вірю, все вдасться.

Днями презентацію та виставку-продаж картин Ольги Кавун для потреб ЗСУ організували у Чорткові громадська організація «Країна нашої мрії» спільно з місцевим Центром культурних послуг.

Запис Художниця з Тернопільщини продає ікони, щоб купити дрон для військових спершу з'явиться на обласТь.

Внучка Розалії Трач Лідія Видій розповіла, що одного разу навесні її бабуся мала необережність вивішати випрані штани перехованих хлопців на дворі. Це помітила сусідка. Після цього сім’я сильно налякалася, що їх викриють, однак бажання й усвідомлення важливості допомогти було сильнішим аніж страх.

«Німці розстрілювали усю сім’ю, коли дізнавалися про переховування євреїв, а у нас їх було аж п’ятеро. Так тривало близько року. Згодом вони усі пішли з фронтом» – розповів Петро Іванович Трач.

За велике і добре серце чоловікові присвоєно звання «Праведник України», однак Петро Іванович запевняє, що його сім’я зробила те, що мала зробити.

Запис Зворушлива історія жителя Тернопільщини сім’я якого переховувала євреїв спершу з'явиться на обласТь.

Які лікарі можуть виписувати направлення? Чи тільки сімейний лікар?

Лікар призначив кілька досліджень або консультації, а на телефон прийшло тільки одне направлення. Чому так?

Хто може побачити направлення пацієнта в електронній системі охорони здоровʼя?

Чи потрібно пацієнту отримувати кожний раз направлення до вузького спеціаліста, якщо він у нього спостерігається?

Лікар не мав доступу до Електронної системи охорони здоров’я та виписав паперове направлення, а раніше казали, що працюють тільки електронні. Що робити?

Запис Що варто знати тернополянам про лікарські направлення? спершу з'явиться на обласТь.

“Це не є якимось відкриттям! Просто пропозиція подивитись на відомі речі з перспективою розвитку”, пише Сергій Ткачов.

Запис Головнокомандувач УПА Роман Шухевич має тернопільське коріння спершу з'явиться на обласТь.